Ребрендинг війська

Версия для печати

Понад чверть століття українське військо зберігало радянські традиції – в одностроях, знаках розрізнення, церемоніалі, навіть у вітанні. Але новий мундир – це не лише питання зовнішнього вигляду, це питання формування світогляду, якщо хочете, війни світоглядів. “Людей з Радянським Союзом у голові як вурдалаків тіпає від українізації армії”, – Віталій Гайдукевич.

Понад чверть століття українське військо зберігало радянські традиції – в одностроях, знаках розрізнення, церемоніалі, навіть у вітанні. Усі ці питання роками відкладалися до довгої шухляди, мовляв, не на часі, нема коштів, кому воно шкодить і навіть чи потрібна нам армія взагалі.

Але новий мундир – це не лише питання зовнішнього вигляду, це питання формування світогляду, якщо хочете, війни світоглядів. Бо дає розуміння, звідки взялося українське військо, на основі чого сформувалося і куди прагне. Про все це ІА Дивись.info поспілкувалася із координатором робочої групи з розробки нового однострою та знаків розрізнення Збройних Сил України при Міністерстві оборони України, відомим телеведучим Віталієм Гайдукевичем.

– Чому так важливо було провести ребрендиг ЗСУ і чому це робиться саме зараз, а не кілька років тому? Який політичний момент цьому сприяв?

– З початку війни було просто не до того. Тобто тоді намагалися організувати більш практичні речі. Після того, як почали закривати нагальніші проблеми, які стосувалися безпосередньо ведення бойових дій, тоді вже стали замислюватися над стратегічними проблемами, зокрема ідеологічного характеру, такими як однострій. Тому що виглядати надалі, як апендицит Радянського Союзу, було непристойно. Однострій – це не питання одягу, це питання сенсів, смислів, які передаються через символіку, одяг, відповідно, була поставлена задача, розбита на етапи. Один – до 25-річчя Незалежності, потім – через рік наступний і так далі. Зокрема заміна беретів десанту і морської піхоти. І це ще не кінець.

– З якими труднощами під час впровадження змін довелося зіткнутися? Чи не присутній внутрішній спротив у середовищі офіцерів, так би мовити, старої закалки?

– Звісно, що присутній. Він є постійно, десь відкрито, десь приховано  – у вигляді саботажу. Про що мова, якщо взяти 8-9 травня, коли були різні протокольні заходи за участю міністра оборони, Президента. Стоїть перший заступник начальника Генерального штабу генерал-полковник Ігор Колесник. Усі посадові особи стоять із маківкою на мундирі, а генерал Колесник вважає, що йому не треба носити маківку. Всі стоять в статутній формі, тобто нормальних кашкетах, а генерал Колесник вважає, що він людина особлива і, відповідно, він носить інший кашкеті, спеціально для нього шитий, який не збігається формою з тими кашкетами, які зараз носять у ЗСУ. Простіше кажучи, генерал-полковник в «аеродромі» стоїть. Виникає запитання, чому цілий перший заступник начальника Генштабу дозволяє собі порушення статутної форми одягу.

І це ж не один раз. Таких прикладів, насправді, дуже багато. Тому що люди, які з Радянським Союзом в голові, їх як вурдалаків тіпає, що українська армія має бути українською за суттю і духом та європейською – за концепцією і світоглядом. «Совкам» це не зручно, вони і далі живуть в УРСР 2.0.

В тему: Как изменилась армия за три года АТО — глазами волонтера

– Чи існує якась програма, умовно кажучи, для роботи з такими офіцерами?

– Насправді проблема є системною, тому що по лінії Міністерства оборони є управління, яке опікується військовою освітою і там повний завал роботи. Тобто люди там не зробили по гуманітарній і ідейній лінії взагалі нічого. Офіцерам і старшим офіцерам, котрі приходять в академію на передпідготовку, коли говорити про Національний університет оборони України, а це рівень комполків, комбригів тощо, тобто вища ланка, або курсантам, які виходять лейтенантами, потрібно закладати певні меседжі на етапі навчання. А хто буде закладати, якщо люди, які там викладають, не мають програм, що б відповідали сучасності, з  ними ніхто не веде роботи? Коли відповідальним за військову освіту про це наголошували, то вони збираються на нараду, а потім розводять руками, мовляв, а що ми можемо зробити. Люди нездатні до змін, їх просто треба брати попід білі руки і виправаджувати на пенсію. Адже здебільшого саме військові пенсіонери продовжують працювати у системі військової освіти на тих – відповідальних рівнях. Це люди радянської закалки. Потрібне вольове рішення чи, якщо хочете, політична воля, щоб гримнути по столу кулаком і встановити чіткі терміни для виконання поставленого завдання. Не впорався – звільнити.

Другий момент – у нас, згідно із концепцією реформування Збройних Сил України, Міністерство оборони з початком 2019 року має очолюватися цивільною людиною, всі заступники міністра мають бути цивільними. Велика проблема, що питаннями освіти, ідейними, ідеологічними, сенсо-творчими, опікуються військові. Опікуються часто формально, бо певні теми вони просто не розуміють. Не всі такі кадри, звісно, є винятки. Але, зазвичай, це саме винятки – самородки. Виші потрібно наситити цивільними людьми. Наприклад, історію має викладати цивільний фахівець, який знає справжню історію, а не історію КПРС чи штампи та кліше радянської армії. Люди в погонах мають викладати чисто військові науки. А все, що широкого профілю мають викладати цивільні люди. Вони не зашорені, не поламані військовою субординацією. Як до цього прийти? Таке відчуття, що ніхто не знає.

Тож, якщо щось і змінюється, то виключно на рівні ентузіазму людей, зокрема в МОУ. Є люди в різних званнях – від низьких до дуже високих рангів, котрі цю проблематику розуміють. Серед них навіть ті, хто пройшов радянську армію, але вони розуміють, ЩО треба міняти і ЯК треба міняти. Шкода – у відсотковому відношенні їх дуже мало. Є таке поняття, не друковане і не ефірне, як чарівний «копняк». Якби він був, то всі коліщатка дуже швидко зарухалися б. А коли його нема, немає і ресурсу, а це питання комунікації, стратегічних комунікацій армія-суспільство, у середині армії, комунікації армії в середині країни, зовні –  вони потребують видатків і не малих. Грошей нема. А як залучити для цієї роботи якісних фахівців, якщо неможливо профінансувати цю статтю видатків? Таке собі зачароване коло. Тож все воно якось уривчасто просувається, але ну геть не так швидко, як би хотілося і моглося.

– Чому так склалося, що Україна упродовж чвертьстоліття зберігала радянські символи і традиції у Збройних Силах?

– Традиції «совка» зберігалися не лише у Збройних Силах, а всюди у країні. Просто Збройні Сили, умовно кажучи, як закрита кастова структура, кристалізують все це. Втім наголошу – ця хвороба є масовою. Збройні Сили тут виступають лише дзеркалом суспільства.

Уявіть, в країні протягом 25 років ніхто не займався реальним державотворенням! Чверть століття ми жили по накатаній, так як жилося, не маючи уявлення, що ми за нація, яку державу ми будуємо і як подати себе світові. Ми жили в УРСР 2.0. Ми дивилися радянське – російське телебачення, ми споживали гастролерів-телезірок, ми жили рудиментом СРСР. Це було, типу незалежність. Насправді  – симулятор незалежності, абсолютно умовний, коли еліти були залежні від волі Москви, а в головах «не еліт» зберігалася тяглість до «єдінаго і нєдєлімаго». Про що мова, коли в таких фундаментальних речах, як армія, програмування себе як нації – хто ми є, звідки ми родом, чию спадковість ми несемо – не було.

Коли зараз у війську кажеш, що армія України – не є спадкоємцем армії СРСР, у багатьох  квадратні очі – як це так? Мовляв у нас в статуті написано, що структура «М» була трансформована з частини армії СРСР – значить ми спадкоємці. Ми кажемо: «Ні, не є!» Структура, себто частина армійського організму, не може мати більшого віку, ніж вік держави. В силу об’єктивних причин ми не змогли двадцять з гаком років тому, 1991-1992 рр., зробити те, що зробила Литва. Вона ультимативно протягом двох років виставила зі своєї території всі радянські силові структури за кордон, в Росію, а ті, що залишилися, вони офіційно юридично розпустили. Тобто у якийсь момент Литва була практично ледь не без армії. А потім за один рік вони з нуля створили Міноборони і всі відповідні структури. І зараз литовська армія має чітку прив’язку до військових структур, які були у 30-их роках в їх ЛИТОВСЬКІЙ державі. У них немає такої проблеми, як у нас. Ми ж зробили армію з того, що було – «я его слепила из того, что было, а потом что было, то и полюбила». Згадаймо, ще була дискусія, а чи потрібна нам армія взагалі? Можливо, варто обмежитися тільки національною гвардією?

Чиї ми спадкоємці, які традиції обстоюємо і передаємо далі, це питання сенсів. Інформаційні війни, які ми часто згадуємо у пресі – це вже минулий етап. Сучасна реальність, це сенсові війни. В тій чи іншій мірі вони тривали упродовж чвертьстоліття, а ми нічого не робили, хоча дзвіночки-попередження були. Багато різних дзвіночків. Згадаєте хоча б «мєшковщину» 1992 року, коли відбулася перша спроба відриву Криму. Хтось висновки зробив? Ні.

Тож, обстоюючи наші сенси, ми доводимо, що ЗСУ веде свою спадковість не від армії Радянського Союзу, яка по суті була армією окупантом на території України. Чому? Тому, що радянська армія постала з армії більшовицької Росії, а «червоні» з’явилися на території України внаслідок військового вторгнення і саме вони призвели до знищення української держави 1920-1921 рр., тобто класична військова окупація. Ті, кому «за 30-40», народилися у цій окупації. Так, наші батьки під час неї закохувалися, мріяли, співали пісні, ходили у кіно. Але в окупації так буває, що можна закохуватися, співати пісні, ходити у кіно… але не відчувати, що ти живеш у своїй країні. Дискомфорт  – не відчувати рідної країни – усвідомлювали не усі. Ті, хто відчували гостро, були по ГУЛАГах… І от відновивши Незалежність ми до початку війни 25 років нічого не вдіяли. Це 25-річне неробство сьогодні і розсьорбуємо. Саме тому в зазначеній площині сенсів рішення мають бути не на рівні армії, а на рівні керівництва країни. Чітко треба говорити, що не слід користуватися радянськими наративами. Наприклад, 22 червня високопосадовці по областях пішли класти квіти на меморіали загиблим в Другій світовій. Стривайте, а що відбулося 22 червня? Це чисто радянська дата, коли один окупант напав на іншого. До цієї дати вони були союзниками, а значить винні в однаковій мірі в мільйонах жертв. І таких прикладів багато.

– Де історичне першоджерело, яке лягло в основу ребрендингу пост-радянського українського війська?

– А їх багато і вони різні. Немає однієї точки відліку, звідки можна черпати основу для брендування усіх, або одного чи іншого конкретного організму, тому що військо – це сукупність організмів. Наша задача в етапах ребрендингу чітко розкласти все по поличках. Наприклад,  мундир – кидаємо якір вже у модерновій історії української державності – це ХХ століття, Перші Визвольні Змагання, коли у нас був однострій. Тут вже чітко можна ідентифікувати за документами, світлинами що і як було. Був військовий однострій Центральної України – УНР чи Української держави, був Західної – на базі одностроїв Січових Стрільців, на яких позначилися австро-угорська традиція. У Центральній Україні  традиція тяжіла до британської, хоча багато хто ходив у російських одностроях, бо лишилося на складах. Якщо брати за окремими елементами символіки, там теж присутні Перші Визвольні. Наприклад, колір зброї української артилерії 100 років тому – червоний. Зараз він проявляється у червоному кольорі берету, а раніше – у кольорі петлиць.  І так далі…

Якщо брати символіку чи символізм у широкому розумінні, наприклад ССО, то ми копали глибше.

Був використаний образ козака-характерника, який за легендами міг перекидатися на звіра і таким чином він поборював ворога, який не розумів, з ким він має справу. Зрозуміло, що це легенда і перевертнів не існує. Але вона свідчить про те, що люди, які намагалися пояснити звитягу воїнів, не могли підібрати якогось іншого логічного пояснення і робили це за допомогою надприродних здібностей. Тобто так, як це було доступно для людини того часу. Маємо образ воїна із надприродними можливостями, який міг перетворюватися на вовка за потреби. Взагалі цей мотив – давня  індоєвропейська традиція. Він був поширений у військовій традиції багатьох народів, аж до Древнього Риму, і скандинавів. Природно, що побутував і на нашій території. Чому ж ми не можемо символіку кращих воїнів нашої країни, найбільш навчених та універсальних, виводити саме з цього образу? Адже він наш. Додаємо фірмовий сірий колір мундиру, світло-сірий берет і маємо цілісну картинку.

Якщо візьмемо морську піхоту. Її колір берету – це європейська традиція спеціалізованих флотських підрозділів. Морська піхота – це не просто матроси з ружбайками. Це спеціалізовані частини, які спроможні до штурмових дій з води, з повітря, спеціалізованих дій – пірнальники тощо. Для наголошення цього є спеціальна кольорова традиція, яка склалася у тих країнах, для яких морська піхота – класика жанру – це Велика Британія, Франція, Нідерланди, Італія, тобто морські держави. Ми беремо їхні сталі практики, маркери, що зрозумілі для європейської цивілізації.

Але не забуваємо і про нашу історію. Тут можна чітко говорити, що коріння української морської піхоти – це козаччина. Десантні морські операції часів Сагайдачного – це перлини світового мистецтва морського десантування. І тому є докази, у тому числі і ворогів, зокрема османів.

Якщо копнути глибше, то згадаймо княжі походи на Візантію. Це також десантні операції – з моря на сушу. Виходить, нам тут не доводиться в сірка очі позичати. Тож, коли ми говоримо, що не виводимо нашу спадковість від радянської армії, наша задача відразу казати – звідки ж ми її виводимо. Відповідь на це запитання є – зі спектру усієї мілітарної історії, котра причетна до території України. А це і Київська Княжа Держава, і Галицько-Волинське князівство, це і Велике Князівство Литовське, котре також було українською державою, це і козацька доба і навіть Річ Посполита, перші і другі визвольні змагання. Ось це весь відріз часу, дає нам шалено багатющий пласт для побудови брендингу сучасного українського війська.

В тему: Валентина Варава: «Люди, которые проявились в это время, — это и есть будущее. Без пафоса»

– Як вдалося переконати десантників та морських піхотинців, які дуже бережно ставляться до своїх беретів, відмовитися від старих радянських головних уборів, замінивши на нового зразка?

– Якби від самого початку комунікація між центром і підрозділами була кращою, або у принципі – була, то питань би і не виникало жодних. Там, де комунікація була налагоджена, виходячи із особистих ініціатив і сприяння Генштабу, не було великих проблем, або вони оперативно долалися.

Якщо ми говоримо про десант, то мало місце чітке розуміння за всією вертикаллю – від Забродського до комбригів і комбатів. Були зустрічі з особовим складом. Мій колега, Василь Павлов, поїхав до частин, які тоді знаходилися на злагодженні на полігонах.  Він, як фахівець, як людина, яка знає військову історію, десантникам давав відповіді на запитання. І тут чітко треба відзначити і похвалити – у десантників були запитання. Коли відповіді прозвучали і вони були донесені і на безпосередніх зустрічах, і до офіцерів з морально-психологічного забезпечення (яким із особовим складом працювати надалі), проблеми практично знялися.

Фото Микити Печеника

Звичайно є певний відсоток людей, які наглухо зашорені на радянській традиції. Але йдеться про відсоток, а не про маси. І коли відбулася церемонія, змінилися кольори, пройшли перші навчання, де українські десантники були поруч з британцями, німцями, американцями, вони відчули, що є частиною світової десантної сім’ї. Не радянська, яка складалася з 7 країн з орбіти Москви, а світова десантна родина – 59 країн світу, з яких  19 країн НАТО. Спрацював такий собі ефект: «Ми з тобою однієї крові». У цей момент усі пазли склалися.

Якби в  державі існувала історична та інформаційна політика, тоді б наперед, а не за фактом, масштабним процесом, а не ініціативи окремих людей, все було б набагато швидше. А головне, все було б менш конфліктно і набагато комфортніше для десанту. Адже люди хочуть, щоб з ними говорили. А в радянській армії з людьми не говорили. Ти військовий і виконаєш наказ. Безумовно, виконає, але навіщо до людей ставитися, як до пенька? Люди хочуть, щоб з ним спілкуватися. Це елементарна повага. І коли ми прийшли спілкуватися, зокрема і за допомогою власних ресурсів – сторінки у Фейсбук – конфлікт було знято. Більше того, нова символіка швидко зайшла і стала своєю. Маркер того – це коли військові починають робити тату з новою символікою. Татуювання – це ж така річ, коли не можна передумати і легко її позбутися. А явище вже є – беретні знаки використовують у тату.

З морською піхотою десь схожа історія. Якби була нормальна комунікація, все відбулося б без проблем. Від самого початку були люди, які апріорі були за зміну берета. Їм нічого не треба було пояснювати – причиново-наслідкові зв’язки були зрозумілі і так. Звісно вони носили чорний берет, бо це армія. Але вони розуміли, чому має бути по-іншому. Втім, таких людей було небагато. Іншим треба було пояснювати, але комунікацій ніхто не будував. А ще треба розуміти, що десант мав чітку вертикаль, завдяки якій впровадження було організованим. Що стосується морської піхоти, то після тотальної зради у Криму, з півострова вийшли десь 204 людини. Відбудова почалася по факту з нуля. На командування виграв конкурс генерал-майор Юрій Содоль – колишній десантник. Рік тому цієї вертикальної структури не було. Була бригада, були окремі батальйони. Не було авторитету одного командира. У кожному батальйоні авторитетом був свій комбат. Вони були розрізнені. Не було командира, який міг усіх їх зібрати і вирішити питання системно. Був командувач ВМС віце-адмірал Ігор Воронченко, але його головний біль - це весь флот, а не лише морпіхи. Відтак сталося те, що сталося. І той демарш у Миколаєві був прогнозований. Тобто там, де люди зациклені на старе, там завжди слід очікувати чогось подібного. Але коли пішла комунікація без посередників, то конфліктний момент почав зникати. Можливо, окремі люди і досі незадоволені, але як явища скандалу немає.

Ми надаємо морським піхотинцям повну підтримку у захисті нового бренду і спробуємо допомогати просувати його. Є представники частин, які контактують безпосередньо із робочою групою, а значить немає зламаного телефону, є конструктив і співпраця.

В тему: Про чорні берети морської піхоти, традиції і Честь

– Які наступні етапи у ребрендингу війська?

– Якщо говорити про символіку – розвивати те, що зроблено вже. Наприклад, піхота – це оливковий берет і персональний беретний знак. Але піхота, це багато частин. І зараз стоїть питання, що їхні старі (нині чинні) емблеми захаращені непотрібними елементами, анти-естетичні, не виконують покладену на них функцію. Якщо дивитися на кожну окрему бригаду як на комерційний бренд, то він повинен викликати певний стереотип і уявлення. Як, наприклад, «Мерседес» чи «Ягуар». Якби зараз було приділено більше уваги брендуванню ЗСУ, то в загальній  уяві пересічного українця, котрому тема війська була б не чужа, 24-та бригада асоціювалася з їхнім левиком. Бо бренд. До речі, 24-та бригада – це перша бригада, яка пройшла усі етапи затвердження нової символіки. Але, поки і єдина.

А тепер уявіть, скільки в ЗСУ  структур, які мають мати персональну емблему? Практично все це слід привести до пуття. Якби цим питанням системно займалися  3-4 художники, штатно 2-3 історики, і то знадобилося б мінімум 3-4 роки. Зараз у відділі емблематики і геральдики працює усього кілька людей. Уявляєте  обсяги навантаження? І це ж не треба забувати, що є і кваліфікаційні знаки. Вони усі зараз випадають за своїм зовнішнім виглядом із нового стилю ЗСУ. Треба розробити нові. Один кваліфікаційний знак – це кілька рівнів/ступенів, тобто до 5-6 картинок. А кваліфікацій дуже багато – механік-водій, снайпер, бойовий плавець, тощо. Це настільки масштабна і тривала робота, що нею треба займатися у цілодобовому режимі двом десяткам людей. Цих людей немає, їх ніхто не шукає і грошей на це не виділяє. Зараз в МО за процес  відповідальна жменька людей, а що стосується художників, то це робиться на волонтерських засадах. Є в людини час – вона малює. Доводиться вишукувати якісь фінанси, щоб дати людям бодай якісь крихітні премії, що вони знаходять час і допомагають якісно відмалювати, наприклад, комплект титульної символіки для десантно-штурмових військ – прапор, символ, беретний знак тощо.

Що ще потрібно в рамках подальших кроків? Досі для іменних частин немає почесних прапорів. Почесний прапор, (або стяг, або хоругва, вже як назвуть, тут байдуже), це другий офіційний прапор частини на додачу до бойового. Це офіційний прапор. Бойовий знаходиться у секретці і який частина бачить лише кілька разів на рік, є чітке регламентне його використання. Але якщо частина іменна, наприклад, Чорні Запорожці або Короля Данила, вони мають мати фетиш, який буде з ними завжди і скрізь. Фетиш, який буде демонструвати не причетність до ЗСУ (що і так зрозуміло), а  емблему цієї частини. Саме почесний прапор має стати таким фетишем.

В тему: Военный городок на полигоне Широкий Лан в МО обещают построить к осени

Почесні прапори, які матимуть тільки частини з почесним найменування, вони будуть різної форми, різного кольору і з різними символами – вони нестимуть на собі емблему своєї частини. Якщо говорити про 24-ку, то вони вже мають прапор, який наразі не можуть забрати через брак офіційних підстав, тобто немає наказу. І з цим прапором вони мають заходити у зону бойових дій і повертатися з ним додому, щоб всі бачили, що це йде не просто одна з бригад ЗСУ, а конкретна 24-та бригада – імені Короля Данила.  Якщо б була чіткіша політична воля, то це можна було б зробити ледь не рік тому. Досі цю ідею перекидають з кабінету у кабінет, бо не можуть вирішити, хто ж має написати відповідний документ. Тобто йдеться про чиновників, які не звикли працювати швидко і брати на себе відповідальність. Військові цього насправді дуже хочуть і дуже чекають. Але ідея вмирає на рівні паперової тяганини.

Ще один наступний крок – зміна статуту. Там, наприклад,  прописаний крок. Зараз українське військо крокує пруським кроком, як було в Радянському Союзі. Питання: а навіщо? Ми давно відійшли від прусаччини, це пережиток, архаїка! Навіщо тягнути носок, бити п’яткою об асфальт, відбиваючи собі печінки? Змініть крок і українська армія, коли крокує на урочистих заходах, буде виглядати набагато краще. Інший крок надасть легкості, він не такий метушливий. Британці, французи, італійці, американці ходять інакше – спокійно, статечно, тому що військовому не треба нікому нічого доводити тим, як він крокує бруківкою. Військовий пафос зараз передається геть іншими способами, аніж в часи, коли народжувався пруський крок. Але для того, щоб змінити статут, де цей крок прописаний по сантиметрах, треба прийняти закон. Треба внести правки у закон, а це складно, бо парламент – політика, настрої коаліції, де за кожну кому треба домовлятися.

Те саме з вітанням. Ось, наприклад, «здравійбажаю». У нас військовий керівник – лікар?  Він приходить, щоб побажати особовому складу здоров’я? Чи у нас усі такі хворі, що їм тільки здоров’я треба бажати чи більше немає об’єднавчих моментів? Чому б не змінити вітання на щось більш адекватніше? Знову питання у статуті. Давно про це говориться, але поки до цього руки не дотягуються. Таких моментів багато. Той же церемоніал – це формула поводження під час урочистих заходів. У нас досі почесна варта користується шашками. Не шаблями, а шашками.

Хтось стинає плечима: а що це важливо? Так, важливо. Тільки тепер замислилися над тим, що зброя почесної варти має бути виключно українська, тобто не шашка, а шабля. Що заважало це робити раніше, окрім коштів? Думати над цим і готувати нормативно-правову базу ніщо не заважало. Але не думали.

Питання традиції. Є новий однострій. Все добре, але військові не знають, як і де ним користуватися  – «а навіщо він мені?» Чекайте, ну як це «де?» Наприклад, якщо військовий йде на якусь родинну урочистість, весілля, ювілей, отримання нового звання… чому б йому не бути в мундирі? Він офіцер чи сержант/старшина і це його статус. Оскільки радянські мундири були просто жахливі (а пост-радянські ще гірші), виходити на люди в такому однострої було ганьбищем. Офіцери соромилися своїх костюмів і виходили на люди у цивільному. А це неправильно. Новий мундир має настільки ефектний вигляд, що цивільні можуть лише позаздрити (звісно, хотілося б, щоб його і шили якісно, але це окрема тема).

Тож, чому б офіцеру не з’являтися у місті, на родинних заходах у мундирі? Але хтось має запустити цю традицію. А як її запустити? Елементарно просто – офіцерський бал. Взяти і на рівні Президента 14 жовтня проводити цей бал. Згодом подібні заходи можна зробити на рівні області. І це важливо не тільки для самих військових, бо у них є важливіші справи – вони воюють. Але для них це стало б віддушиною, а на рівні країні зявилася б правильна картинка і позиціонування для суспільства. Як наслідок, зросла б повага до військових.

Цих моментів безліч і усі потребують роботи. Якщо усвідомимо важливість, отримаємо новий образ війська. Образ не порожній, а значить насичений сенсами. Нашими. І це одна з речей, яку боїться ворог.

—

Оксана Дудар, опубліковано у виданні  Дивись.info

Василь Павлов:: Україна взяла курс на відновлення національно-військових традицій

Після присвоєння Володимиром Путіним почесних українських найменувань частинам російської армії громадськість заговорили про чергову інформаційну атаку на Україну. В програмі Історична година на радіо АrmyFM вирішили обговорити ситуацію, що цьому передувала. А також розповісти, як у ЗСУ відбувається присвоєння почесних найменувань. І на які історичні та мілітарні традиції спирається військове керівництво під час цього процесу. Коментує історик Василь Павлов.

Яна Холодна: Ми планували сьогодні привітати наших партнерів зі США з Днем незалежності, але наші не шановні сусіди внесли корективи. І ми вирішили бути в інформаційному тренді. І власне поговорити про те, чому Путін вирішив присвоїти імена українських міст їхнім військовим частинам і розказати вам про перейменування українських частин. Василь Павлов докладніше розповів про цей процес.

Василь Павлов: Присвоєння назв українських міст військових частин Росії збурила інформаційний простір. З понеділка і до цього часу триває обговорення. І те, що ця тема актуальна свідчить те, що наші внутрішні вороги почали вилазити. Вчора, приміром, з’явилася стаття в такому виданні як Страна.уа. Якщо ми говоримо про присвоєння почесних найменувань в України, про присвоєння почесних найменувань в Росії, то це два абсолютно різних процеси. Україна з 2014 року взяла курс на відновлення власних національно-військових історичних традицій. Особливо цей процес посилився 2016, 2017 і набирає обертів 2018 року. Коли почали з’являтися окремі елементи української міліарної ідеології: символіка, однострій, свята. І все вилилося в затвердження Програми Відновлення національних воєнно-історичних традицій. А 28 червня затверджено Положення і Інструкція Про проведення декомунізації в ЗСУ. Одним із елементів цього є присвоєння почесних найменувань, але цей процес є водночас й надзвичайно складним. Нашим військовим слід пояснити, як це все відбувається. А відбувається це все відповідно до низки законодавчих актів. Не можна так, що бійці вирішили самі, яку матиме назву частина. Є певні правила. Є певний алгоритм. Є управляв ГШ та МО, які займаються цим процесом. І всі свої дій слід координувати з ними. Коротко: у нас є три напрямки присвоєння почесних найменувань. Присвоєння почесних найменувань за територіальною назвою, за міста, за які билися українські частини: Маріупольска, Авдіївська. За місцем постійної дислокації: Київський, Херсонський, Львівський, Харківський. І відносно новий для нас напрям почесних найменувань, який використовувався у 1917-21 рр. присвоєння імені патрона. Це зараз 24-та механізована бригада короля Данила. Тобто присвоєння імені людини, яка внесла значний внесок, як в мілітарну історію України, так і в політичну. Є назви, які відображають участь українців у Другій світовій війні, Харківський національний університет Повітряний сил імені Кожедуба. Це два різні елементи, але вони поєднуються. По-перше, мілітарна історія України давня. По-друге, ми відзначаємо українців, які билися в різних арміях. Ще є присвоєння за певним історичним місцем. Це бригада армійської авіації Броди. Названа так тому, що 1918 року на литовищі формувалася авіація УГА. У нас є 72-га механізована бригада Чорних Запорожців. Названа на честь військової частини армії УНР 1-го окремого полку Чорних Запорожців. Ось такі моменти мусять знати наші військовослужбовці. А далі починається кропітке обговорення з військовими стосовно почесного найменування тієї чи іншої частини. І підписує це все Президент України. Та слід зважувати, що не всі герої варті того, щоб надавати їхні імена частинам. Тут слід зважено підходити до обговорення. За кожним героєм стоїть історія. І ця історіє є надзвичайно складною.

— Скільки на сьогоднішній день перейменовано бригад? Взагалі підрозділів.

—  Це військовий інститут телекомунікації та інформатизації імені героїв Крут, 1-ша Сіверська танкова бригада, 16-та бригада армійської авіації Броди, 72-га імені Чорних Запорожців, 24-та імені короля Данила. 93-тя бригада поки використовує неформальну назву Холодний Яр. Але це яскравий приклад того, що 24-та і 93-тя бригада підійшли до цього питання комплексно. До речі, 93-тя бригада варта вже того, що її ім’ям називали вже інші частини. Це вже певний бренд. Бренд українського війська, української міліарної історії. І командир, і офіцери, і військові цієї бригади варті того, щоб їх пам’ятали. Неформальна назва теж може бути. В історії траплялися випадки, коли неформальна назва перетворювалася на офіційну. Слід трохи почекати. Ми йдемо вірним шляхом. Адже це не тільки назва, символіка, це й нагородна зброя, це величезний комплекс елементів, які за собою тягне назва. Наприклад, як це сталося з 24-ою, яка почала себе позиціонувати, як королівська піхота. Продовжуючи традиції давнього українського(руського) королівства. Всі ці назви слугують національній, мілітарній ідентифікації українського війська. Адже за кожною назвою стоїть тисячоліття української міліарної історії. Припустимо Холодний Яр, ця земля народжувала, умовно, воїнів кіммерійців і повстанців Холодного Яру, до округу УПА Холодний Яр, які билися з більшовиками.

— У нас були такі Червоного Прапора полк Президента України.

— Він був не просто Червоного Прапору. Він ще був Новоросійський!

— Такого взагалі немає бути. Цей курс, який обрано вкрай важливий. І чи маємо ми реагувати на те, що відбувається в Росії? Щодо назв їхніх бригад.

— Це суто імперський принцип найменування військових частин за захопленими територіями. І якраз ці присвоєння полягають в тому, що вони вже не вважають нас своїми територіями. Вони вважають нас ціллю, яку мусять захопити. До речі, якщо вони так пишаються своєю історією, то назвали б одну з бригад Грозненська. Або Дагестанська, або Чеченська, або Урус-Мартанівська. Я хотів би подивитися, яка б була реакція на деяких територіях нинішньої Російської Федерації. До речі, Римській армії заборонялося бути на території вільного міста Рим. Рубікон вони іноді переходили.

—  Нам написали, 36-та окрема бригада морської піхоти Петра Сагайдачного.

— Одразу поясню ситуацію. Кримська обов’язкова нададуть, після того, як відбудуться певні події. Тоді з’являться і Севастопольська, і Ялтинська, І Феодосійська. Тоді навіть не Сімферопольська, а Ак-Мечетьська. І не Севастопольська, а Ахтіарська. Територія має чітко маркуватися. А бригада імені Петра Сагайдачного цілком влучно. Адже Сагайдачний заклав підвалини українських морських операцій.

—

В тему:

• Почему Мазепа — архитектор европейской Украины¹
• Женщина в мундире. 100 лет назад
• Волонтер: «Сопротивление реформам в Минобороны достигло самого высокого уровня»
• Степан Полторак: Территории мы не сдадим
• Украина: 16 реформ и 10 провалов