Масові вбивства в'язнів тюрем Львова у 1941-му: що відомо про місця та кількість жертв?

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

Масові злодіяння двох великих злочинних режимів європейської історії ХХ століття – націонал-соціалістичної Німеччини і сталінського Радянського Союзу – влітку 1941 року в західних областях Радянського Союзу були настільки тісно переплетені між собою, як, мабуть, у жодному іншому регіоні й у жоден інший час.

Особливою мірою це стосується Західної України. У перші дні після нападу Німеччини на СРСР радянське НКВД у цьому регіоні вбило кілька тисяч в’язнів, аби не допустити, щоб їх звільнили німці [1]. Натомість для німецьких поліцейських сил, насамперед «айнзацгруп» Поліції безпеки і Служби безпеки, радянські масові вбивства стали приводом для перших великих масових розстрілів євреїв, що оголошувалось «відплатою» за радянські масові вбивства, оскільки євреїв вважали тими, хто першими підтримували радянську владу й одержували від неї найбільшу користь. Однак масові вбивства в’язнів були пов’язані і з погромом і з іншими актами насильства щодо єврейських мешканців у інших населених пунктах.

Львів був місцем, у якому взаємозв’язок цих подій, напевно, був найтіснішим. Тут відбулось не лише найбільше вбивство в’язнів в останні дні червня 1941 року, але й уже 5 липня 1941 року – масовий розстріл приблизно 2 тис. євреїв, здійснений айнзацгрупою C буцімто як показова «відплата» за радянські злочини. Водночас із цим був пов’язаний погром 1 липня. Три в’язниці, у яких знайшли тіла загиблих по окупації міста німецькіми військами 30 червня, стали центрами погрому. Акти насильства були пов’язані насамперед із тим, що незадовго до того заснована й очолювана ОУН українська міліція разом із мешканцями пригнала до тюрем євреїв – як примусову робочу силу. Там їх змусили витягати тіла убитих в’язнів з підвалів, камер, масових поховань. У цей час на вулицях, перед тюрмами і в тюрмах було вбито декілька сотень євреїв [2].

Проте у цій статті йтиметься не про антиєврейські акти насильства, детально розглянуті в іншій публікації, а про радянські масові вбивства в’язнів у Львові. Зокрема тут, з одного боку, будуть виправлені фактографічні помилки, що містяться у частині дослідницької літератури, з іншого ж боку, на основі вивчених нових джерел будуть уточнені попередні припущення щодо числа жертв радянських масових розстрілів.

Фактографічні помилки існують також у експозиції суперечливого Музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» (далі – Музею “Тюрма на Лонцького'), відкритого в одному з місць масових убивств у Львові, яке пізніше стало також одним із центральних місць погромів. У той час, як у центрі експозиції перебувають радянські масові вбивства, подальші насильницькі акти початкової фази німецької окупації музей не обговорює[3]. Це стосується також і наступних, пов’язаних із історією Голокосту і польського опору в часи німецької окупації сторінок історії цієї в’язниці. Музей «Тюрма на Лонцького» не лише подає дуже обмежену суто українськими аспектами (насамперед діяльністю ОУН) історію складного минулого цього місця (за що музей уже неодноразово зазнавав критики [4]). Крім того, експозиція музею містить фундаментальні помилки у представленні тих подій, які її центральним об’єктом, а саме – радянських масових убивств в’язнів[5].

Основна помилка полягає в тому, що насправді радянською «в’язницею №1», у якій перебувало найбільше число в’язнів і в якій також налічується найбільша кількість жертв радянських масових убивств, була не тюрма на вулиці Лонцького (як це подано в екпозиції), а «Бриґідки» – тюрма на вулиці Казимирівській, 24 (нині вул. Городоцька). У тюрмі на Лонцького теж вбивали в’язнів, але їхня кількість, як буде детальніше показано далі, була значно меншою. Наступна помилка полягає в тому, що у Львові існувало не три, а чотири великі тюрми, в яких більшу частину в’язнів було знищено в останні дні червня 1941 року.

Далі спершу пояснимо, як виникла помилка щодо кількості та локалізації жертв радянського масового знищення, відтак у другій частині публікації буде зроблено спробу точнішого визначення числа жертв.

Львівські тюрми і радянські масові вбивства

Лише від початку 1990 років з’явилася можливість досліджувати масові злочини кінця червня 1941 із залученням радянських джерел. Дослідники зосередились тут насамперед на публікації документів, однак дотепер події не були по-справжньому поглиблено проаналізовані. Важливі документи НКВД про депортацію і вбивство в’язнів у Західній Україні оприлюднив Іван Білас ще 1994 року, серед іншого також і про Львів [6]. Списки з прізвищами розстріляних в’язнів львівських тюрем, хоч і неповні, вперше були опубліковані 1997 і 1998 року[7]. Списки й оприлюднені Біласом документи були доповнені тогочасними газетними статтями, спогадами вцілілих в’язнів і свідків, іншими документами й об’єднані у документацію, яку видали Олег Романів та Інна Федущак про радянські масові розстріли в’язнів тюрем у Західній Україні. Крім того, ці дослідники доповнили списки загиблих арештантів новими іменами [8].

Неподолане досі непорозуміння щодо місць радянських масових убивств в’язнів у Львові випливає, очевидно, із помилкового тлумачення Романівим і Федущаком розподілу убитих по відповідних тюрмах. У радянських документах окремі львівські тюрми згадуються лише за номерами, без подання адрес чи назв. Перші публікації з 1990-х років ще не містили жодних тверджень про те, про які саме локації йшлося під названими у радянських документах тюрмами № 1, 2, 3 і 4. Романів і Федущак (без пояснень і посилання на джерела) запропонували таку відповідність, яка, однак, щодо двох тюрем виявилась помилковою.

За винятком деяких документів Конвойних військ НКВД, всі радянські документи, які дотепер використовувались у дослідженнях масових убивств у Львові, були документами Тюремного управління НКВД УРСР або відповідно підпорядкованого йому Тюремного відділення УНКВД Львівської області (Тюремное отделение УНКВД Львовской области). Різні документи свідчать, що тюрма № 3 була розташована в Золочеві. Інші три тюрми знаходились у Львові [9].

Олег Романів та Інна Федущак – й, очевидно, спираючись на їхні дослідження, і автори експозиції Музею «Тюрма на Лонцького» – без будь-якого пояснення розподіляють нумерацію тюрем таким чином:

Тюрма № 1 – вул. Лонцького

Тюрма № 2 – вул. Замарстинівська

Тюрма № 3 – Золочів

Тюрма № 4 – Бриґідки[10].

Точною тут є лише ідентифікація тюрем № 2 і 3. Натомість правильна ідентифікація тюрем має виглядати так:

Тюрма № 1 – Бриґідки (вул. Казимирівська, 24)

Тюрма № 2 – вул. Замарстинівська, 7

Тюрма № 3 – Золочів

Тюрма № 4 – «Малі Бриґідки» (вул. Казимирівська, 34 / вул. Яховича)[11].

Центральна частина Львова з чотирма тюрмами (фрагмент мапи, укладеної штабом Польської 9-ї армії, 1939)

Непорозуміння у Романіва і Федущак, очевидно, пояснюється їхнім припущенням, що тюрма на вулиці Лонцького теж була однією з тюрем, які згадуються в радянських документах. Проте тюрма на Лонцького не фігурує у дотепер відомих дослідникам документах, оскільки ця тюрма не підпорядковувалась Тюремному управлінню НКВД. Тут радше йшлося про тюрму, яку НКГБ використовувало як слідчий ізолятор. Багаторічний член ОУН Богдан Казанівський сидів у 1940-1941 роках спершу у в’язниці на Замарстинівській, далі - на Лонцького і врешті у Бриґідках, де вижив у бійні кінця червня 1941 року. Казанівський описує тюрму на Лонцького – на відміну від інших тюрем – як «спецотделение» НКГБ, яке слугувало для ув’язнення й допитів заарештованих, справам яких надавали особливого значення і щодо яких застосовували особливо жорстокі методи допитів і тортур [12].

Про тюрму між вулицями Казимирівською, 34 і вулицею Яховича Романів і Федущак або взагалі не знали, або не вважали її самостійною радянською тюрмою поряд із Бриґідками. Той факт, що у дотеперішніх дослідженнях здебільшого не згадують про «Малі Бриґідки» між вулицею Яховича (нині Кучера) і вулицею Казимирівською, 34 як про ще одне місце радянських масових убивств і як про велику самостійну радянську тюрму, мабуть, почасти пояснюється тим, що німці не відкривали цю тюрму 30 червня і 1 липня. Звідти не були вивезені трупи, й у ці два дні сюди не зганяли євреїв, тож публічна увага до цієї тюрми залишилась незначною. Проте у статті тодішньої газети «Українські щоденні вісті» цю тюрму однозначно ідентифікують як радянську тюрму №4 і пояснюють, що спочатку німці тримали цю тюрму закритою, оскільки насамперед планували вивезти трупи з сусідніх Бриґідок [13]. Однак з огляду на літню спеку й інтенсивні процеси розкладання мертвих тіл 2 чи 3 липня ексгумацію було перервано й у інших тюрмах, а відновлено лише у лютому-березні 1942 року [14]. З тюрми № 4 трупи були вивезені лише в цей час.

Є ряд інших аргументів за те, що тюрмою № 1 була тюрма Бриґідки. Так тюрма № 1 була однозначно найбільшою львівською тюрмою. За одним з радянських звітів про наповненість тюрем 10 червня 1941 року тут перебувало 3 638 в’язнів (при офіційному ліміті місткості 1500). У тюрмі № 2 в цей час перебував 801 в’язень (при офіційному ліміті 270), а в тюрмі № 4 – 706 в’язнів (при ліміті 300) [15]. Радянські документи щодо кількості в’язнів у тюрмі на Лонцького відсутні. Однак їхнє число мало б становити 300-400 осіб, як показують наведені нижче спогади колишніх в’язнів і дані про кількість жертв радянських масових убивств.

Уже сам розмір будівлі тюрми вказує на те, що тюрма № 1 вула Бриґідки. Практично неможливо собі уявити, щоб у тюремній будівлі по вулиці Лонцького було розміщено понад 3 600 в’язнів, натомість 706 в’язнів свідчили б про дуже слабке заповнення великого комплексу будівель по вулиці Казимирівській.

Крім того, дві події, про які повідомляють вцілілі в’язні тюрми Бриґідки, а радянські документи згадують про них у зв’язку з тюрмою № 1, доводять, що Бриґідки є саме цією тюрмою. Так колишні в’язні розповідають, що рано вранці 24 червня з тюрми Бриґідки вдалося втекти більшій кількості ув’язнених, після того, як вночі відійшли вартові. Повернувшись назад за декілька годин, вартові заганяли в’язнів назад у камери із застосуванням вогнепальної зброї [16]. Радянські документи свідчать, що ця подія відбулася у тюрмі № 1. У них зазначено, що втекти вдалося від 220 до 362 в’язням [17].

Другою подією, яка доводить, що тюрмою № 1 були саме Бриґідки, став напад на в’язницю бойових груп ОУН. У документах радянських транспортних військ згадується про такий напад на тюрму № 1 пополудні 24 червня [18]. Цей час назвав і вцілілий в’язень Бриґідок через кілька днів після свого звільнення [19]. Зиґмунт Цибульскі (Zygmunt Cybulski) згадував також про напад, однак він датує його ніччю з 24 на 25 червня [20]. Богдан Казанівський, перебуваючи у своїй камері у тюрмі Бриґідки чув перестрілку між охороною в’язниці і нападниками, які засіли в довколишніх будинках, пізнім пообіднім часом 26 червня [21].

Ще один доказ того, що Бриґідки були в’язницею № 1, полягає в тому, що саме тут Богдан Казанівський востаннє бачив 24 червня добре знайомого йому багаторічного активіста ОУН Михайла Рудого[22]. Рудий є у радянських списках розстріляних у тюрмі № 1 [23].

На цю тему: Демьянов Лаз. Геноцид Галичины

Кількість убитих в’язнів: радянські джерела

Щодо загального числа жертв радянської бійні у Львові існують різні припущення. Як уже зазначено, за датованими 10 червнем 1941 року радянськими списками, у трьох львівських в’язницях, які підпорядковувались Тюремному управлінню НКВД, загалом перебувало 5 145 в’язнів (з них 3 638 – у Бриґідках, 801 – у тюрмі по вулиці Замарстинівській, 706 – у «Малих Бриґідках»). Після 22 червня було заарештовано ще багатьох інших осіб, які на тлі німецького нападу видавались радянській владі небезпечними. До цього додалось приблизно 300-400 в’язнів у слідчому ізоляторі НКВД на вулиці Лонцького. Однак, очевидно, у день початку війни у транспорті, підготовленому заздалегідь і не пов’язаному з війною, зі Львова було вивезено до тисячі в’язнів [24].

Олег Романів і Інна Федущак називають загальну кількість приблизно 4 тис. вбитих в’язнів, не розділяючи цю кількість за окремими тюрмами і не пояснюючи це число детально [25]. Датований 5 липня 1941 року звіт керівника Тюремного управління НКВД Української РСР Філіппова свідчить, що у Львівській області розстріляно 2 464 в’язнів. Крім того, у своєму звіті він стверджує, що 808 в’язнів було звільнено, 201 депортовано. Отже, 1 546 в’язнів залишили в тюрмах, зокрема 1 366 – у тюрмі № 1, 66 – у тюрмі № 2 і 114 – у тюрмі № 4 [26].

Але до тюрем Львівської області належала також і тюрма у Золочеві. На відміну від львівських тюрем, у Золочеві на початку липня 1941 всі тіла з двох масових поховань на території тамтешньої тюрми були ексгумовані. При цьому було нараховано 649 убитих [27]. Таким чином, згідно з радянськими документами у трьох підпорядкованих Тюремному управлінню НКВД тюрмах у Львові мало би бути вбито 1 815 в’язнів, якщо справді всі знайдені у масових похованнях у Золочеві тіла були включені в загальну кількість 2 464 [28].

У своєму листі до керівника УНКВД Львівської області Дятлова керівник Тюремного управління УНКВД у Львівській області Лерман називає аналогічне число розстріляних в’язнів трьох підпорядкованих йому тюрем у місті Львові, а саме – 1 808, зокрема 924 – у тюрмі № 1, 471 – у тюрмі № 2 і 413 – у тюрмі № 4. У той час, як у тюрмах №2 і №4, згідно зі звітом розстріли вже було завершено, у тюрмі №1 загалом мали стратити 1 355 в’язнів. Лерман заявив, що розстріли у тюрмі № 1 триватимуть [29]. Якби це справді відбулося, то кількість розстріляних у трьох тюрмах становила б загалом 2 239 осіб.

Лист Лермана датований 24 червня. Оскільки за спогадами вцілілих в’язнів розстріли у доволі великому обсязі у тюрмі Бриґідки почалися щойно в ніч з 25 на 26 червня, у тюрмі на Замарстинівській – 26 червня, а в тюрмі № 4 на вул. Яховича – мабуть ще пізніше, аж 27 червня, треба припустити, що насправді цей лист був написаний чи завершений дещо пізніше [30]. Лише у тюрмі на Лонцького майже всі в’язні були вбиті ще в ніч з 23 на 24 червня. Омелян Матла, який пережив масовий розстріл, оцінював кількість жертв приблизно у 280 осіб. 26 в’язням, за його свідченням, вдалося вижити [31]. Проте вони б не мали бути включені у наведені радянські числа, оскільки ця тюрма не належала до тих, які підпорядковувались Тюремному управлінню НКВД. Із включенням цієї тюрми радянські документи - якщо додати до них назване Матлою число жертв у тюрмі на Лонцького - засвідчили б кількість жертв для Львова приблизно від 2 100 до 2 500 осіб.

Однак радянські документи фіксували розстріли не надійно. З початком війни керівництво тюрем здебільшого не мало більш точних даних про те, скільки в’язнів ще перебуває у тюрмах, скільки розстріляно, депортовано чи звільнено, не в останню чергу і через численні нові арешти [32].

Експозиція музею «Тюрма на Лонцького»

Експозиція у Музеї «Тюрма на Лонцького» подає такі дані: для тюрми № 1 (яку в експозиції, як уже згадано, хибно представлено як тюрму на Лонцького) – 1 681, для тюрми № 2 на Замарстинівській – 971 і для тюрми № 4 (яку експозиція так само неправильно ідентифікує як Бриґідки) – 739 убитих в’язнів. Для всіх трьох тюрем разом – 3 391 особа. На жаль, в експозиції не пояснено, на що спираються ці дані [33].

Однак це число узгоджується з тим, що випливає з німецьких документів з літа 1941 року. Вони ж оцінюють загальну кількість вбитих в’язнів приблизно у 3 – 3,5 тис., інколи до 4 тис. осіб [34]. Однак тут ідеться тільки про приблизну оцінку, оскільки на початку липня 1941 було вивезено і перепоховано тільки частину трупів з тюрем.

У 2009 році, до відкриття Музею “Тюрма на Лонцького”, Ігор Дерев’яний, який у той час був працівником музею, опублікував статтю, присвячену детальному аналізу радянських документів і кількості жертв радянських масових убивств у тюрмі № 1, якою він також помилково вважав тюрму на Лонцького. У статті він називає не ту загальну кількість убитих в’язнів, яка випливає з даних експозиції, а посилається на книжку Олега Романіва та Інни Федущак і повторює назване ними число – 4 тис. жертв [35]. Він пояснює однак число жертв – 1 681, яке в експозиції наводиться для тюрми № 1, не зупиняючись однак при цьому детально на цифрах для інших тюрем.

Що стосується тюрми № 1, то, через нову оцінку оприлюднених 1997 і 1998 року списків прізвищ в’язнів і здійснені Інною Федущак доповнення, Ігор Дерев’яний доходить висновку, що загалом відомі 757 прізвищ осіб, розстріляних у тюрмі № 1 [36]. Число 1 681 отримаємо, якщо додамо це число до 924 розстріляних, тобто числа яке назвав у своєму датованому 24 червня листі керівник Тюремного управління УНКВД Львівської області Лерман по тюрмі № 1 [37]. Очевидно, тут Дерев’яний припускає, що ці 924 особи були вбиті до 24 червня, а 757 в’язнів, чиї прізвища зафіксовані у списках, розстріляні пізніше [38]. Але для цього нема переконливих доказів.

Наведені в експозиції музею «Тюрма на Лонцького» дані по інших львівських тюрмах, очевидно, були визначені за таким самим методом, але з тою різницею, що тут списки жертв, укладені Романівом і Федущак, додано без подальших змін. Число 739 жертв тюрми Бриґідки, які подає експозиція, випливає з додавання названого у звіті Лермана числа 413 в’язнів, розстріляних у тюрмі № 4 і числа 326 в’язнів, прізвища яких Романів і Федущак наводять у своїй книзі [39]. В той самий спосіб вираховується назване в експозиції число 971 жертв у тюрмі № 2, а саме – внаслідок додавання числа 471 (названих у звіті Лермана розстріляних) і 500 імен, наведених по цій тюрмі у Романіва і Федущак [40].

Хоч лист Лермана і датований 24 червня, однак, як вже було показано вище, він, імовірно, був написаний або завершений пізніше. Щоправда існують свідчення, що в тюрмі Бриґідки відбувалися розстріли і до 24 червня. За винятком тюрми по вул. Лонцького, у якій майже всі в’язні були вбиті ще в ніч з 23 на 24 червня перед короткочасним відходом вартових з тюрми, переважна більшість розстрілів, зокрема й у Бриґідках – за свідченнями вцілілих в’язнів, як було описано вище, – відбувались щойно у ніч з 25 на 26 червня і пізніше, тож слід припустити, що більшість згаданих у цьому звіті в’язнів теж розстріляли аж тоді. У тюрмах на Замарстинівській і Яховича, за спогадами в’язнів, розстріли почалися лише 26 червня або й пізніше.

На цю тему: Уничтожение узников в Луцкой тюрьме. 70 лет бойни НКВД

Проте, хоч у радянських документах щодо переважної більшості в’язнів як дату розстрілу подано 26 червня 1941, не можна з певністю робити висновок, що розстріл справді відбувався в цей день. Ще Олег Романів і Інна Федущак звертали на це увагу (і цікаво, що в іншому місці своєї статті цією аргументацією користується також Ігор Дерев’яний [41]): це означає лише те, що розстріл станом на цю названу дату був санкціонований [42].

Ексгумація тіл загиблих

У подальшому буде зроблено спробу точніше визначити кількість жертв радянських масових убивств і їхній розподіл по в’язницях за допомогою почасти нових джерел щодо ексгумації трупів у липні 1941 і у проміжку від кінця січня до кінця березня 1942.

Штабний лікар німецької Польової комендатури 603 Ґеорґ Зельтцер (Georg Sältzer) був одним із перших, хто побував у львівських тюрмах після входу німців у місто у другій половині дня 30 червня 1941 року. Протягом наступних днів він організовував ексгумацію трупів, позаяк німці побоювалися, що через них можуть розпочатися хвороби. 6 липня 1941 року Зельтцер дав свідчення в рамках розслідування, що його проводив військовий суддя головного командування 17-ї армії з приводу радянських масових убивств у Львові. Він розповів не лише про свої спостереження в тюрмах 30 червня і 1 липня 1941 року, але й назвав число трупів, ексгумованих у різних тюрмах, а саме: 423 – у Бриґідках і 156 – у тюрмі на Лонцького. Щодо тюрми на Замарстинівській Зельтцер висловився не так точно, засвідчивши, що було ексгумовано «понад 460 трупів»[43]. Таким чином, за показами Зельтцера, у перші дні липня загалом було знайдено і поховано понад 1 039 тіл.

Лейтенант Вальтер Леммер (Walter Lemmer), який також належав до польової комендатури 603, у рамках того самого розслідування називав нижчі цифри. 1 і 2 липня йому було доручено керівництво очищенням тюрем від тіл і їхнім похованням. Леммер говорив про 650 трупів з трьох тюрем, які протягом цих двох днів були ексгумовані і поховані в масових чи індивідуальних могилах на „українському цвинтарі“, з них 350 – з тюрми Бриґідки і приблизно 150 тіл з тюрми на Лонцького. У тюрмі на Замарстинівській Леммер не працював, тож не подавав жодних точних даних щодо неї [44]. Якщо його покази про загальну кількість ексгумованих трупів відповідають дійсності, то в тюрмі на Замарстинівській в ці дні теж мало би бути ексгумовано приблизно 150 тіл. Натомість назване в газетних статтях загальне число загиблих, знайдених в тюрмах і похованих на початку липня 1941 року, було дещо вище, ніж те, яке називав Леммер, але нижче, ніж у Зельтцера, а саме – приблизно 700 або відповідно 709. Проте, на жаль, неможливо визначити, з яких джерел отримували інформацію автори цих назетних дописів[45].

У жодній з тюрем ексгумація не була завершена в липні 1941 року. Підвали тюрми Бриґідки, тюрми на Лонцького і тюрми на Замарстинівській були замуровані, оскільки через значне розкладання тіла вже годі було ідентифікувати, а ексгумація у літню спеку ставала неможливою [46]. У «Малих Бриґідках», тобто тюрмі № 4 між Казимирівською, 34 і Яховича, як уже згадувалось, в липні 1941 року діставати тіла з підвалів і масових поховань на подвір’ї навіть не починали [47].

Тіла, що залишились у тюрмах, були ексгумовані між кінцем січня і кінцем березня 1942 року і поховані у братських могилах на цвинтарях міста. Щодо цього є доповідна записка «Міського похоронного закладу» старості міста Львова (Stadthauptmann), яка містить інформацію про число ексгумованих у різних тюрмах трупів між 29 січня і 27 березня 1942 року. Згідно з нею у цей час з тюрми Бриґідки було вивезено 558 трупів, з тюрми на Замарстинівській – 428 трупів (з них 426 з підвалу і 2 з двору), 206 трупів – з тюрми на Лонцького і 457 трупів – з підвалів і масового поховання у дворі тюрми на вул. Казимирівській 34 і вул. Яховича. Отже, загалом з кінця січня до кінця березня 1942 року з чотирьох тюрем вивезли і поховали 1 649 тіл загиблих в’язнів [48].

Таким чином, найбільша непевність залишається щодо числа загиблих у тюрмі по вулиці Замарстинівській. Якщо наведені вище покази військового лікаря Ґеорґа Зельтцера про те, що тут вже на початку липня 1941 було ексгумовано «понад 460» загиблих, відповідають дійсності, то число жертв у цій тюрмі, разом з 428 ексгумованими в березні 1942 року, становить понад 888. Насправді ж, згідно з наведеними вище даними щодо кількості в’язнів станом на 10 червня 1941 року, тут перебував лише 801 в’язень. Щоправда і після 22 червня 1941 відбувались численні арешти. Однак, імовірно, ці нові заарештовані переважно потрапляли у тюрму Бриґідки [49]. Водночас із тюрми по вулиці Замарстинівській згідно з радянськими документами звільнили щонайменше 31 в’язня, 35 було депортовано і 66 залишено в тюрмі [50]. До того ж, на початку 1990-х років на подвір’ї тюрми на Замарстинівській знайшли останки ще 64 людей, щодо яких свого часу висувалось припущення, що це теж жертви радянських масових убивств кінця червня 1941 року [51].

Загалом найпереконливішими видаються, з одного боку, подані Ґеорґом Зельтцером дуже точні цифри щодо 423 ексгумованих тіл у тюрмі Бриґідки і 156 у тюрмі на Лонцького, а з іншого боку, наведене в газетних статтях число 709 ексгумованих на початку липня тіл, оскільки назване Вальтером Леммером число 650, можливо, включає в себе не всі трупи, які насправді були вивезені з тюрем. Якщо виходити з загального числа 709, то це мало би означати, що в липні 1941 у тюрмі на Замарстинівській було ексгумовано 130 тіл. Не можна виключати, що це число було вищим. Проте дані про «понад 460», які навів на допиті Зельтцер, видаються, нереалістичним, оскільки тоді кількість розстріляних значно перевищувала би кількість тих, хто утримувався в цій тюрмі перед 22 червня. Принаймні у тюрмах № 1 і № 4 відповідні числа залишалися нижчими.

На цю тему: «Советизация» Львова — как это было

Ексгумовані тіла євреїв

Крім того, звіт «Міського похоронного закладу» містить інформацію про те, що у тюрмі Бриґідки було знайдено 10 тіл євреїв, а у тюрмі на Лонцького – 24. Цих загиблих не поховали разом з іншими, а передали єврейській громаді. На жаль, звіт не містить жодної додаткової інформації про те, яким чином ідентифікували ці тіла як євреїв. Справді серед жертв радянських масових убивств було багато євреїв [52]. Проте через значний ступінь розкладання трупів і через те, що в’язні перед розстрілом часто вже багато місяців перебували в радянських тюрмах, видається малоймовірним, що їх можна було відрізнити від інших загиблих за одягом чи зачіскою. Тому вірогідніше, що у випадку цих тіл ідеться не про єврейські жертви радянських масових убивств [53], а про жертв погрому 1 липня, які було знайдено на в’язничних дворах в окремих ямах. Джерела щодо погрому майже не містять вказівок на те, що сталося з тілами євреїв, вбитих біля або на території тюрем 1 липня [54]. Вдалось знайти тільки одне єдине джерело, в якому згадується, що розстріляних у дворі тюрми Бриґідки під час погрому німцями, ймовірно членами айнзацгрупи C, євреїв закопали в ямі на подвір’ї. Герман Кац (Herman Kac), який змушений був брати в цьому участь, свідчить, однак, про 47 жертв розстрілів [55]. Інші джерела називають приблизно 100 жертв, не вказуючи, що сталося далі з тілами [56]. До цього треба додати ще загиблих, який було вбито під час ексцесів біля тюрми. Отже число, яке фігурує у звіті по Бриґідках, не включає усіх єврейських жертв погрому принаймні в цій тюрмі.

Висновки

Таким чином, дослідження даних ексгумації тіл жертв радянських масових убивств в’язнів чотирьох великих тюрем у Львові дає такі результати:

Ексгумації у тюрмах

Липень 1941

Лютий/Березень 1942

Разом

Тюрма № 1/“Бриґідки“ - вул. Казимирівська, 24

423

558

981

Тюрма № 2/вул. Замарстинівська, 7

130-460

428

558-888

Тюрма № 4/“Малі Бриґідки“ - вул. Казимирівська, 34/вул. Яховича

 -

457

457

Слідчий ізолятор на вул. Лонцького

156

206

362

Загальна кількість                                                                                               2358-268

Загалом кількість ексгумованих трупів по тюрмах Бриґідки і «Малі Бриґідки» є дещо більшою (на 57 і на 44 відповідно) за дані щодо числа вбитих в’язнів у цитованому вище звіті керівника Тюремного управління НКВД Львівської області Лермана. Дещо (а саме на 87) більша за дані Лермана кількість убитих у тюрмі на Замарстинівській, якщо взяти тут за основу нижче число – 558 жертв. Натомість якщо розглядати вище число, то кількість жертв була би значно більшою за дані цього радянського документа.

Тож через розбіжності в джерелах по тюрмі на Замарстинівській залишаються найбільші невідповідності щодо числа ексгумованих тут на початку липня 1941 тіл. Можливо, як зазначалось вище, до цифр від 558 до 888 трупів, ексгумованих тут у 1941 і 1942 роках, мусимо додати ще 64 жертв, знайдених на початку 1990-х років на подвір’ї цієї тюрми у масовому похованні. Тоді можливе загальне число жертв радянських масових убивств мало б бути більшим за 2688, а саме - 2752.

Насправді, загальна кількість жертв може бути визначена лише приблизно, причому це значення знаходиться між числом 2752 (як імовірним максимальним числом жертв) і 2 358 (як мінімальним числом). Незважаючи на це, оцінка джерел щодо ексгумації тіл загиблих дає можливість значно уточнити дані про кількість жертв у порівнянні з попередніми припущеннями в науковій літературі, які коливалися приблизно між 2100 і 4 000 загиблих.

У результаті дослідження доводиться констатувати той факт, що експозиція Музею «Тюрма на Лонцького» містить суттєві помилки у презентації радянських масових убивств, а саме:

1) Експозиція виходить з того, що у Львові було тільки три тюрми, в яких убивали в’язнів. Насправді ж їх було чотири.

2) Експозиція презентує радянську тюрму № 1 як тюрму на Лонцького. Насправді ж тюрмою № 1 була тюрма Бриґідки.

3) Названі в музеї цифри жертв по трьох тюрмах є помилковими, оскільки тюрми було переплутано, а радянські документи, на які спирається підрахунок, було інтерпретовано хибно. Насправді число жертв у тюрмі на Лонцького становило не 1 681, а 362. Натомість у тюрмі Бриґідки воно було не 739, а 981. Найменшою є похибка для тюрми на Замарстинівській: експозиція називає 971 жертву, а насправді ж їх могло бути максимум 952.

Таким чином, Музей «Тюрма на Лонцького» розповідає не тільки складну історію  цього місця, обмежуючи її до історії українсько-національної, ОУН-центрованої версії. Але навіть ця скорочена версія у презентації центральної теми музею – радянських масових убивств в’язнів наприкінці червня 1941 року - містить серйозні фактографічні помилки. Тим більш нагальним видається нове оформлення експозиції. Вона мала би не лише виправити помилки у презентації радянських злочинів, але і врахувати подальші акти антиєврейського насильства. У рамках презентації ширшої історії  цього місця потрібно було би враховувати польські і єврейські перспективи. Крім того, музей у такому місці, презентуючи зіткнення злодіянь двох великих злочинних режимів ХХ століття, мав би відкривати перспективи на європейську історію.

На цю тему: Геноцид в СССР. Как убивали заключенных в тюрьмах в 1941 году

Статтю підготовано спеціально для сайту “Україна Модерна”, публікується вперше. Усі права застережено. Будь-яке відтворення тексту (повністю чи частково) можливе лише за згоди Автора та редакції сайту “Україна Модерна”. ©Kai Struve.

У публікації використано ілюстрації, надані Автором.

З німецької переклала Ольга Сидор.

_______________________

Кай Струве (Kai Struve) – доцент східноєвропейської історії в Інституті історії Університету Мартіна Лютера. Докторський ступінь здобув у Вільному Університеті Берліна у 2002, відтак працював в Інституті Гердера у Марбурзі та Інституті єврейської історії і культури ім. Сімона Дубнова у Ляйпцігу, а також був гостьовим дослідником у Меморіальному музеї Голокосту в США та Німецькому історичному інституті у Варшаві. Кай Струве є фахівцем з історії Польщі та України ХІХ-ХХ ст. Зараз працює над проектом, в якому аналізує дискурси про українськi націоналізм на Сході і Заході у період Холодної війни. Серед його основних публікацій книги Herrschaft, ukrainischer Nationalismus, antijüdische Gewalt. Der Sommer 1941 in der Westukraine, München: DeGruyter-Oldenbourg 2015; Bauern und Nation in Galizien. Über Zugehörigkeit und soziale Emanzipation im 19. Jahrhundert, Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht 2005; а також збірники наукових праць (спільно з Michael G. Müller): Fragmentierte Republik? Das politische Erbe der Teilungszeit in Polen 1918-1939, Göttingen: Wallstein 2017; та (спільно з Elazar Barkan та Elizabeth A. Cole): Shared History – pided Memory. Jews and Others in Soviet- Occupied Poland, 1939 – 1941, Leipzig: Leipziger Universitätsverlag 2007.

_________________________  

[1] Щодо загальної кількості жертв цього радянського злочину існують різні оцінки. Однак усі вони чітко показують, що переважна більшість із них відбувалась у Західній Україні. Так Кшиштоф Попіньскі (Krzysztof Popiński) припускає, що загалом у східних регіонах колишньої польської держави було вбито 20-24 тис. в’язнів. З його розрахунків випливає, що 14-18 тис. з них припадає на Східну Галичину (Krzysztof Popiński. Ewakuacja więzięń kresowych w czerwcu 1941 r. na podstawie dokumentacji „Memorialu“ i Archiwum Wschodniego, у: Zbrodnicza ewakuacja więzień i aresztów NKWD na Kresach Wschodnich II Rzeczypospolitej w czerwcu-lipcu 1941 roku, Warszawa 1997, s. 71–77). Олег Романів та Інна Федущак оцінюють загальне число жертв у Галичині та на Волині щонайменше у 22 тис., серед них понад 17 тис. – у  Галичині (Олег Романів, Інна Федущак. Західноукраїнська трагедія 1941, L’viv 2002, ст. 63). Проте детальний аналіз подій у різних місцях, у яких відбувалися радянські масові вбивства, свідчить про те, що ці дані завищені. У своїх власних оцінках я виходжу з того, що у Східній Галичині було до 10 тис. вбитих (Kai Struve. Deutsche Herrschaft, ukrainischer Nationalismus, antijüdische Gewalt. Der Sommer 1941 in der Westukraine, Berlin 2015, ст. 214-216 і далі). Щодо радянських масових убивств у Західній Україні див. також: Ksenya Kiebuzinski, Alexander Motyl (ed.). The Great West Ukrainian Prison Massacre of 1941. A Sourcebook, Amsterdam 2017.

[2] Детальніше щодо актів насильства 1 липня та масових розстрілів 5 липня див.: Struve. Deutsche Herrschaft, ст. 304-350, 394-402; John-Paul Himka. The Lviv Pogrom of 1941: The Germans, Ukrainian Nationalists, and the Carnival Crowd // Canadian Slavonic Papers/Revue canadienne des slavistes № 53, 2011, р. 209-243 (укр. переклад опубліковано в «Історичній правді»).

[3] Цілком неприйнятним є те, що експозиція містить світлини й вирізки з „Deutsche Wochenschauen“ за 10 і 23 липня, на яких видно тіла вбитих в’язнів у тюремних дворах і водночас пригнаних сюди євреїв, але немає жодної згадки про погроми і супровідні їм насильницькі дії та вбивства євреїв. Востаннє автор відвідав експозицію у вересні 2017 року.

[4] John-Paul Himka: The Lontsky Street Prison Memorial Museum. An Example of Post-Communist Holocaust Denial, у: Klas-Göran Karlsson u.a. (Hg.): Perspectives on the Entangled History of Communism and Nazism, Lanham 2015, ст. 137-166 (у дещо доповненій українській версії Іван Павло Химка. Музей – меморіал «Тюрма на Лонцького». Приклад посткомуністичного заперечення Голокосту // Спільне. 1 травня 2018); Василь Расевич. Як євреї виконували брудну роботу для німців // Zaxid.net, 19. червня 2016; Jörg Lüer: Ein Jahrhundert der Gewalt. Das ehemalige Gefängnis an der Lonski-Straße in Lemberg/Ukraine, у: Ost-West. Europäische Perspektiven (2014), № 1, р. 66-69; Alexandra Wachter, Ekaterina Shapiro-Obermair. “Territory of Terror”: Observations on the Musealization of Soviet Crimes in L’viv // Cultures of History Forum, 6 березня 2017.

[5] Порівн. також інтернет-сторінку Музею “Тюрма на Лонцького”.

[6] Іван Білас. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953, у 2 тт., Київ 1994. Т. 2, с. 222-279. Документи з центральних московських архівів щодо злочинів у тюрмах західних регіонів Радянського Союзу були в той самий час оприлюднені й у Росії,  Александр Гурьянов, Александр Кокурин. Евакуация тюрем // Карта. Российский независимый исторический и правозащитный журнал 6 (1994), с. 16-27. Також і у польських дослідженнях звертали увагу на цю тему в 1990-х роках щодо колишньої Східної Польщі: Krzysztof Popiński, Aleksandr Kokurin, Aleksandr Gurjanow. Drogi śmierci. Ewakuacja więzień sowieckich z Kresów Wschodnich II Rzeczypospolitej w czerwcu i lipcu 1941, Warszawa 1995. Щодо історії досліджень, серед іншого також щодо радніших публікацій української діаспори, детальніше Ksenya Kiebuzinski, Alexander Motyl: Introduction // Kiebuzinski, Motyl (eds.). The Great West Ukrainian Prison Massacre, р. 27-66 (р. 30-36).

[7]  З архівів ВЧК-ГПУ-НКВД-КГБ № 4/5, 1997, с. 394-431; № 6/7, 1998, с. 390-430.

[8] Списки, газетні статті й спогади про події у Львові:  Романів, Федущак. Західноукраїнська трагедія, с. 109-163, 257-273. Численні газетні статті та спогади були вже опубліковані у Ярослава Ляльки та ін. (упорядник). Літопис нескореної України. Документи, Матеріали, спогади. Книга I, Львів 1993.

[9] Порівн. напр.: Дислокация, лимит и наполнение тюрем Украинской ССР на 10 июня 1941 года // Романів, Федущак. Західноукраїнська трагедія, с. 338-340.

[10] Там само, с. 109, 128, 142, 155. Тюрма № 1 вже у списку в'язнів у Popiński, Gurjanow, Kokurin. Drogi śmierci, с. 220, помилково названа тюрмою на вулиці Лонцького.

[11] Правильний розподіл у Ґжеґожа Грицюка: Grzegorz Hryciuk. Polacy we Lwowie 1939-1944. Życie codziennie, Warszawa 2000, s. 186. Однак, очевидно, це не було враховано у подальших публікаціях. Богдан Мусял (Bodgan Musial) слушно визначає, що тюрмою № 1 були Бриґідки, але не зупиняється на свідченнях радянських документів щодо інших в’язниць (Bogdan Musial. „Konterrevolutionäre Elemente sind zu erschießen“. Die Brutalisierung des deutsch-sowjetischen Krieges im Sommer 1941, Berlin 2001, р. 102-114).

[12] Богдан Казанівський. Шляхом «Легеди». Спомини, Лондон 1975, с. 178. Ґжеґож Грицюк, не подаючи джерело, називає це «внутрішньою тюрмою НКГБ»: Hryciuk. Polacy we Lwowie, s. 186. Така тюрма згадується в одному з документів транспортних війск НКВД, але теж без адреси чи детальних описів (Гурьянов, Кокурин. Евакуация, с. 25; Gurjanow. Ewakuacja, s. 166).

[13] „Ще одна тюрма у Львові“ // Українські щоденні вісті. № 6, 12 липня 1941; також передруковано у: Романів, Федущак. Західноукраїнська трагедія, р. 270f. Факсиміле цієї статті знаходиться в експозиції музею «Тюрма на Лонцького».

[14]  Struve К. Deutsche Herrschaft, р. 350-353; Hryciuk. Polacy we Lwowie, s. 186-190.

[15] Дислокация, лимит и наполнение тюрем Украинской ССР на 10 июня 1941 г. // Романів, Федущак. Західноукраїнська трагедія, с. 339; також у: А. Кокурин: Ewakuacja więzień – w dokumentach Zarządu więziennictwa NKWD // Popiński, Gurjanow, Kokurin: Drogi śmierci, s. 68-125 (s. 83). З дещо іншими цифрами на початок війни, але без посилання на джерела: Hryciuk: Polacy we Lwowie, s. 186.

[16] Казанівський. Шляхом «Легенди», ст. 196; Михайло Росляк. „Як то було в Бригідках. Оповідання очевидця” // Українські щоденні вісті № 9, 16 липня 1941, с. 4; Zygmunt Cybulski // Popiński, Kokurin, Gurjanow: Drogi śmierci, s. 46-52; допит Moritz Grynbardt через Верховне прокураторствоу Бонн, 24 березня 1960, Landesarchiv Nordrhein-Westfalen, Düsseldorf, Gerichte Rep. 350, Т. 2, Арк. 178.

[17] Радянські документи, які пов’язують цю подію з тюрмою № 1: „Доклад о служебной деятельности 233 полка Конвойных войск за период военных действий с. 22.6.41 по 29.7.41“ (Гурьянов, Кокурин. Эвакуация тюрем, с. 24); «Оперативная сводка 233 полка командиру 13 дивизии КВ НКВД полковнику Завьялову, по состоянию на 11.00 24.6.41, (там само; також: Gurjanow: Ewakuacja więzień, s. 163); Звіт начальника Тюремного управління НКВД УССР, 12 липня 1941, (Романів, Федущак. Західноукраїнська трагедія, с. 368; Hryciuk. Polacy we Lwowie, s. 187.

[18] „Доклад о служебной деятельности 233 полка Конвойных войск за период военных действий с 22.6.41 по 29.7.41“, (Гурьянов, Кокурин. Эвакуация тюрем, с. 24; Gurjanow. Ewakuacja więzień, s. 164); також:  „Наказ № 036 ‘Про нагородження військовослужбовців 233 полку конвойних військ НКВД 13 двиізії Конвойних військ НКВД СРСР”, Харків, 9 вересня 1941 (там само, с. 165). Ще одне радянське джерело, не називаючи точного часу, пов’язує напад із втечею в’язнів. При цьому, мабуть, йдеться про непорозуміння або спробу виправдатися за втечу в’язнів: Спецсообщение «О положении в тюрмах Волынской, Ровенской, Тернопольской, Львовской и Черновицкой областей», Киев, 28 июня 1941 (Романів, Федущак. Західноукраїнська трагедія, с. 349). Ігор Дерев’яний  також змішує ці дві події: Ігор Дерев’яний. Масові розстріли у в’язниці № 1 м. Львова в кінці червня 1941 року // Український визвольний рух 13 (2009), с. 89-104 (с. 101).

[19] Михайло Росляк. „Як то було в Бригідках. Оповідання очевидця” // Українські щоденні вісті № 9, 16 липня 1941, с. 4.

[20] Zygmunt Cybulski // Popiński, Kokurin, Gurjanow. Drogi śmierci, s. 50.

[21] Казанівський. Шляхом «Легенди», с. 199. Не виключено, що тут ідеться про ще один напад.

[22] Там само, с. 196.

[23] Романів, Федущак. Західноукраїнська трагедія, с. 122.

[24]  Hryciuk. Polacy we Lwowie, s. 186.

[25] Романів, Федущак. Західноукраїнська трагедія, с. 55-57, 63.

[26] Докладная записка „Об эвакуации тюрем западных областей СССР “, Киев 5 июля 1941, підпис: Начальник Тюремного управления НКВД УССР, Филиппов (Білас. Репресивно-каральна система, т. 2, с. 242).

[27] „Жертви большевицких звірств у Золочівській в’яниці” // Українські щоденні вісті № 11, 18 липня 1941, с. 3; Романів, Федущак. Західноукраїнська трагедія, с. 275.; про ексгумацію трупів у Золочеві, пов’язану з кривавим погромом дивізії Ваффен СС «Вікінг» і місцевими українськими співробітниками міліції: Struve. Deutsche Herrschaft, p. 566-585.

[28] За вже згаданими розрахунками Тюремного управління НКВД УССР про наповненість тюрем, 10 червня 1941 року в цій тюрмі перебувало 625 в’язнів: Дислокация, лимит и наполнение тюрем Украинской ССР на 10 июня 1941 г. (Романів, Федущак. Західноукраїнська трагедія, с. 339; Kokurу. Ewakuacja więzień, s. 83).

[29] Романів, Федущак. Західноукраїнська трагедія, с. 346f.; також: Білас. Репресивно-каральна система, Т. 2, с. 228.

[30] Щодо розстрілів у Бриґідках: Zygmunt Cybulski // Popiński, Kokurin, Gurjanow. Drogi śmierci, s. 49; Михайло Росляк. „Як то було в Бригідках. Оповідання очевидця” // Українські щоденні вісті № 9, 16 липня 1941, с. 4; також: Казанівський. Шляхом «Легенди», с. 197.; щодо тюрми на вул. Яховича: „Ще одна тюрма у Львові“ // Українські щоденні вісті № 6, 12 липня 1941, с. 4; щодо тюрми на Замарстинівській: Wanda Ossowska. Przeżyłam … Lwów-Warszawa 1939-1946, Warszawa 1990, s. 164-167.

[31] Матла, заховавшись під трупами, уник розстрілу і в ту саму ніч, коли вартові на короткий час відійшли, зумів утекти (Омелян Матла. Допит у військового судді 17 армії, військового суддівського радника Меллера (Möller), 6 липня 1941 // Bundesarchiv-Militärarchiv (BA-MA) RW 2/148, p. 342-344);  свідчення ще одного вцілілого в’язня: „Як масакрували в’язнів у тюрмі при вул. Лонцького“ // Українські щоденні вісті № 6, 12 липня 1941, с. 3; Романів, Федущак. Західноукраїнська трагедія, с. 260-262.

[32] Порівн. Звіт заступника керівника 1-го відділу 1-го підрозділу Тюремного управління НКВД, полковника Кощєнка керівнику Тюремного управління НКВД СРСР майору Нікольському (Kokurin. Ewakuacja więzien, s. 137-139). Щодо Львова порів. Також: Начальник Тюремного отделения УНКВД ЛО, підпис Лерман, начальнику УНКВД по Львовской области капитану милиции тов. Дятлову, 24 июня 1941// Романів, Федущак. Західноукраїнська трагедія, с. 347.

[33] Щодо інших також названих місць Західної України, де відбувались масові вбивства в’язнів, експозиція, очевидно, повторює дані з видання Романіва і Федущак “Західноукраїнська трагедія”, с. 63.

[34] Число „3.000 розстріляних НКВД“, наприклад в Ereignismeldung UdSSR № 10, 2.07.1941 // Klaus-Michael Mallmann u.a. (Hg.): Die „Ereignismeldungen UdSSR“ 1941. Dokumente der Einsatzgruppen in der Sowjetunion, Т. 1, Darmstadt 2011, p. 65. 3.500 жертв нарахувала група Таємної польової поліції, що працювала у Львові (Geheime Feldpolizei Gruppe 711, 7. Juli 1941 // Wahrnehmungen über die bolschewistischen Bluttaten in Lemberg, BA-MA RW 2/148, p. 380). Армійський щоденник відділення оберквартирмейстра 17-ї армії називає „бл. 3-4 тис. трупів“ (Kriegstagebuch Oberquartiermeister vom 15.5.-12.12.41, 17. Armee, BA-MA RH 20-17/556, Р. 18).

[35] Дерев’яний. Масові розстріли, с. 97.

[36] Там само. Порівн.: Списки прізвищ // З архівів ВЧК-ГПУ-НКВД-КГБ № 4/5 (1997), с. 394-431, № 6/7 (1998), с. 390-430; Романів, Федущак. Західноукраїнська трагедія, с. 109-127.

[37] Романів, Федущак. Західноукраїнська трагедія, с. 346.

[38] Дерев’яний. Масові розстріли, ст. 97.

[39] Романів, Федущак. Західноукраїнська трагедія, с. 155-163.

[40] Там само, с. 128-141.

[41] Дерев’яний. Масові розстріли, с. 100.

[42] Романів, Федущак. Західноукраїнська трагедія, ст. 54. порівн. Списки прізвищ – у: З архівів ВЧК-ГПУ-НКВД-КГБ № 4/5 (1997), с. 394-430;  № 6/7, с. 390-430.

[43] Військовий судовий радник Меллер (Möller), Допит д-ра Ґеорґа Зельтцера (Dr. Georg Sältzer), Львів, 6 липня 1941, BA-MA RW 2/148, Аркуш 339-341.

[44]  Військовий судовий радник Меллер (Möller), Допит лейтенанта Вальтера Леммера (Walter Lemmer), Львів, 7 липня 1941, BA-MA RW 2/148, Аркуш 350-352.

[45] Число 700 тіл назване в статті «Пекло у Львові» („Die Hölle von Lemberg“), Die Tat, Цюріх, 8 липня 1941, передрук у: Kiebuzinski, Motyl (Hg.): The Great West Ukrainian Prison Massacre, р. 260. Тут ідеться про репортаж/Це стаття кореспондента, який побував у Львові. У репортажі/статті польської газети від березня 1942 року про відновлення робіт із ексгумації трупів названо число 709 – кількість тіл, видобутих із тюрем ще в липні 1941, J.J.: „Jeszcze straszy upiorne widmo ‚Brygidek‘“ // Nowy Kurjer Warszawski, 18 березня 1942, с. 1. Така ж кількість фігурує й у Фелікса Шмітт’якоба «Радянський Львів розівчився сміятися» (Felix Schmittjakob: „Sowjet-Lemberg verlernte das Lachen“, Lemberger Zeitung № 138, 13 Juni 1942, p. 3).

[46] Див. наведені вище допити Зельтцера і Леммера (BA-MA RW 2/148, арк. 339-341, 350-352).

[47] Вальтер Леммер відвідав цю тюрму 4 липня 1941 року, щоб оглянути масове поховання в підвалі (Там само, арк. 351). Елія Йонес (Eliyahu Jones), якого вже 1 липня, під час погрому пригнали в тюрму Бриґідки, за декілька днів знову арештували й разом з кількома іншими євреями запровадили до якоїсь меншої тюрми. Тут вони мусили засипати негашеним вапном масове поховання, недостатньо притрушене землею (Eliyahu Yones: Die Straße nach Lemberg. Zwangsarbeit і Widerstand in Ostgalizien 1941-1944, Frankfurt/M. 1999, р. 24). Ймовірно, тут ідеться про тюрму на вулиці Яховича.

[48] Stadtbeerdigungsanstalt, Betrifft: Exhumierungen von Leichen aus 4 Gefängnissen, 27.3.1942, gez. M. Haltschak (Міський поховальний заклад, тема: Ексгумація трупів з 4 тюрем, 27.3.1942, підпис M. Гальчак) // Державний архів Львівської області. R-37/4/517, Арк. 55зв. Газетна стаття про ексгумацію називає для Бриґідок 600, для тюрми по вул. Яховича 450 трупів, яких було вилучено. Цифри щодо інших тюрем у статті не вказано, оскільки там на момент її написання роботи з ексгумації ще тривали (J.J.: „Jeszcze straszy upiorne widmo ‚Brygidek‘“ // Nowy Kurjer Warszawski, 18. März 1942, s. 1; див. такош „Ще 361 трупів – жертв большевистського звірства“ // Краківські вісті № 38, 25 лютого 1942, с. 3).

[49] Начальник Тюремного отделения УНКВД ЛО (підпис Лерман), начальнику УНКВД по Львовской области капитану милиции тов. Дятлову, 24 июня 1941 // Романів, Федущак. Західноукраїнська трагедія, с. 347.

[50] Там само, с. 346; Докладная записка „Об евакуации тюрем западных областей СССР“, Киев 5 июля 1941 (підпис: Начальник тюремного управления НКВД УССР, Филиппов) // Білас. Репресивно-каральна система, т. 2, с. 242. Ґжеґож Грицюк називає 70 вязнів, які в залишились у цій тюрмі, серед них 5 жінок (Hryciuk. Polacy we Lwowie, s. 188).

[51] Романів, Федущак. Західноукраїнська трагедія, с. 105. На жаль, автори не пояснюють, на основі чого цих загиблих зараховують до жертв радянських розстрілів кінця червня 1941 року.

[52] На основі оцінки списків розстріляних в’язнів тюрми № 1 Ігор Дерев’яний робить висновок, що 7% жертв радянських убивств були євреями, 67,2% – українцями і 23,4 % – поляками (Дерев’яний. Масові розстріли, с. 98). Порівн. також дискусію про частки різних національностей серед жертв убивств: Kiebuzinski, Motyl. Introduction, с. 40-42.

[53] Так інтерретує цей документ Томас Зандкюлєр (Thomas Sandkühler. „Endlösung“ in Galizen. Der Judenmord in Ostpolen und die Rettungsinitiative von Berthold Beitz 1941-1944, Bonn 1996, р. 487, footnote # 12)

[54] Докладніше про акти насильства біля і всередині тюрем 1 липня 1941 див.: Struve: Deutsche Herrschaft, р. 304-344.

[55] Herman Kac,  звіт за 15 березня 1947 р. (Archiwum Żydowskiego Instytutu Historycznego (AŻIH) 301/2299, s. 1).

[56]  Struve. Deutsche Herrschaft, p. 363-366.

 

Кай Струве, опубліковано у виданні  Україна модерна


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Последние новости

19:22
Мария Бутина секретно даст показания еще по одному делу. Власти США боятся за ее жизнь
19:21
Софійська площа вітає новообраного очільника Української православної церкви (відео)
18:59
Глава нової Української церкви: Ми змогли об'єднатися в єдину православну церкву
18:55
Колесников призвал съезд партии "Оппозиционный блок" сплотиться вокруг Вилкула
18:18
Новинский со своими охранниками вывез из Киева митрополита УПЦ МП Агапита, который собирался присоединиться к Объединительному собору?
17:22
Украинские церкви в Крыму и на Донбассе после получения томоса будут считаться захваченными
16:18
Украина не была и не будет канонической территорией Русской церкви, - Порошенко
15:46
На Житомирщині під час заходу на посадку розбився літак Су-27, пілот загинув
14:12
Хроніка ООС на 15 вересня: втрат серед військових Об’єднаних сил не допущено
13:34
У ЄС заявили, що загроза дезінформації з боку РФ зростає

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com