Як змінилася українська література від початку війни та які книжки варто прочитати

Версия для печати

З гуманізмом «вєлікой культури» ми розібралися й без толстоєвських текстів. Той самий «гуманізм» продемонстровано в Бучі, Маріуполі, Миколаєві й Одесі… Але русистика нам потрібна в системі держбезпеки. Мусимо вміти блискавично реагувати на російську пропаганду, викривати брехню. Врешті, розуміти їхню збочену логіку.

Про це каже Віра Агеєва — професорка Києво-Могилянської академії, літературознавиця, лауреатка Шевченківської премії. Входить до журі «Книга року ВВС» від заснування цієї премії у 2005 році. Феміністка, блогерка та співведуча ютуб-каналу «Шалені автор(к)и». Журналісти видання Texty.org.ua запитали у Віри Павлівни, як змінилася література від початку війни, хто виявився лідером продажу в Україні та які книжки варто прочитати.

— Про війну пишуть із 2014 року. Що (і чи) змінилося після повномасштабного вторгнення? Загалом воєнної тематики в сучасній літературі побільшало чи поменшало?

Зараз час, коли фіксується щойно пережитий досвід: багато книжок репортажних, есеїстичних, автобіографічних. Часто вони й починаються реченням «24 лютого я…», і далі більш-менш схожі враження першого дня війни.

Змінилася, зрозуміло, географія подій. Адже все ж таки від чотирнадцятого писали переважно про Схід, Донбас. А тепер маємо перші хроніки оборони Києва, Харкова, Сум. Збирається первинний матеріал. Формуються списки злочинів окупантів для майбутніх судових процесів.

Читайте також: Євген Маланюк: письменник, який захищав Україну зброєю

Література зберігає колективну пам'ять

Я іноді повертаюся до своїх записів перших днів, лютого чи березня, і знову й знову впевнююся, що емоції треба фіксувати одразу. Вони вивітрюються швидше, ніж спогад про події.

Література нині й відіграє роль літописців, збираючи архів, зберігаючи колективну пам’ять. І, вочевидь, із пам’яттю нам ще довго доведеться працювати, зокрема й зі спогадами нестерпно болісними, травматичними.  

Це перша війна, що відбувається на очах такої кількості спостерігачів, фотографів. Відеоматеріали часто супроводжують авторські тексти. Врешті, це перша за останні кілька століть війна, у якій ми воюємо за себе, за свою державу, свідчимо теж від свого імені.

Бо у двох світових війнах Україна принесла величезні жертви на олтар перемоги. Але не змогла повідати світові про ці жертви. Натомість імперія привласнила наше героїчне минуле.

Книжковий ринок на піднесенні

— Як змінився попит на україномовні книжки після заборони на ввезення та розповсюдження літератури з Росії? Чи дієва загалом ця заборона?

Так, російська книжка зникла з ринку, і українська тепер повноправно представлена. Але треба розуміти, що зникає ж не просто російська книжка, змінюється тожсамість. Шанувальники «вєлікой русской» справді шукають підстави для нової національно-культурної ідентичності. Виявилося, що толстоєвські не альфа й омега класики, що не прочитані ще блискучі тексти українських авторів.

Нам же важливий таки власний досвід, а не погляд ворогів. Попри війну, український книжковий ринок зараз на піднесенні. Наклади зросли, відкрилися нові видавництва, кілька десятків нових книгарень.

У січні на Хрещатику нарешті знову з’явиться книгарня, і це буде «Сенс». Це подія великої ваги, адже протягом останніх десятиліть вони закривалися, зникали, тож «Сенс» на Хрещатику для мене є ознакою того, що ми долаємо колоніальну амнезію, повертаємо самоповагу.

Читайте також: Як Росія привласнює собі українських митців та їх спадщину

— Якщо попит зріс, то як видавці за ним устигають? Чого більше видають — сучасних авторів, класики, перекладної літератури? Чи є в кожній із трьох згаданих категорій книжки, які однозначно можна назвати найпопулярнішими цьогоріч?

Не знаю, чого більше, бо у фокусі всі три категорії. Класика була такою популярною хіба що на рубежі 1980–1990-х років, коли захланно читали заборонених, замкнених у «спецхранах» письменників 1920-х, еміграційну белетристику.

Я впорядковую для видавництва «Віхола» серію «Неканонічний канон», яка визнана найкращою цьогоріч. Там уже 15 книжок, у роботі ще багато.

Відкриттям стали Ірина Вільде, Василь Земляк, Агатангел Кримський. Лідером продажу виявилося «Місто» Валер’яна Підмогильного.

Зворушливо часом читати захоплені коментарі неофітів, які відкрили для себе видатних українських письменників, хоча їхні книжки були ж доступними. Але бракувало належної промоції, мабуть. 

Ми з Ростиславом Семківим ведемо вже два роки ютуб-канал «Шалені автор(к)и». Спершу йшлося про скромний проєкт із наголосом на гендерних аспектах. Але з початком вторгнення виявилося, що перегляди швидко збільшуються. Що особливо цікава проблематика національної ідентичності, постколоніалізму.

Ще одна проблема — шкільні й університетські програми. Ухвалено політичне рішення про вилучення всіх російських авторів із навчальних програм до кінця війни. Це абсолютно правильно. З гуманізмом «вєлікой культури» ми розібралися й без толстоєвських текстів.

Той самий «гуманізм» продемонстровано в Бучі, Маріуполі, Миколаєві й Одесі… Але русистика нам потрібна в системі держбезпеки. Мусимо вміти блискавично реагувати на російську пропаганду, викривати брехню. Врешті, розуміти їхню збочену логіку.

Читайте також: Оксана Забужко: «Нема способу «оживити» національного класика, не читаючи його»

Біографії класиків ще не написані

— На вашу думку, яких книжок зараз бракує? Якої літератури варто було б більше представити на книжковому ринку?

Думаю, бракує гарної документалістики, есеїстики, мемуарів. Ще не написані цікаві біографії навіть найбільших наших класиків, тих, чиї імена визначальні в пантеоні нації. А між тим бум біографій — одна з важливих прикмет світової літератури вже тривалий час.

Щоб пишатися своїм пантеоном, треба знати, чим же уславлені ті імена. Зараз інтерес до історії величезний. Так завжди в часи великих переломів. Ми в епіцентрі історії, ми визначаємо майбутнє цілої Європи.

ЗСУ — найкращі пропагандисти української культури, і цим треба скористатися. Зокрема, й для того, щоб розповісти про себе світові.

— Після повномасштабного вторгнення українці переосмислюють нашу літературу, наприклад, багато кладуть на музику Шевченка. Яких авторів (чи недооцінені тексти відомих письменників), на вашу думку, зараз варто було б перечитати, щоб краще зрозуміти минуле/сучасність?

Я не згодна, що все обмежується Шевченком та ще кількома іменами. У нас є з чого вибирати. Зараз почали ставити Лесю Українку. З репертуару зникли неодмінні донедавна російські драматурги. Тож режисери звертаються до національної класики. Варто перечитати блискучу прозу — саме прозу! — Івана Франка, Володимира Винниченка. От недавно десь читала про постановку балету «Сойчине крило» за Франком.

Читайте також: Ростислав Семків: чому не варто викладати в школі "Войну и мир", про українофобію Булгакова та що нам робити із Гоголем

Скарби, якими не можна розкидатися

Досі лунають галасливі заклики викинути геть усіх, мовляв, радянських пристосуванців. Ідеться про абсолютних класиків, національних геніїв, яким випало співіснувати з радянським режимом.

Так, Тичина, Рильський, Бажан написали вірші про Леніна й Сталіна. Так, ці тексти були лише агітками, ідеологічними штампами. Але ж водночас писалися шедеври, блискуча лірика. То невже маємо викинути «Уманські спогади», «Мандрівку в молодість», «Золотий гомін» і зостатися в стерильній ідеологічній пустелі?

Це наша література, наше надбання, наш, коли хочете, атестат культурної зрілості. Вони зробили все, що могли, під жахливим тиском тоталітарної імперії. Вони заслуговують на шану й визнання. Такими скарбами не можна розкидатися.

На випаленій, витоптаній землі мало що проростає

Таврують переважно ті, хто не робив навіть спроби зрозуміти, як наша література була літературою спротиву за найгірших часів. Врешті, саме згадані поети й забезпечили тяглість, спадкоємність традиції.

Це Микола Бажан став наставником молодого Драча, це в Рильського вчився Вінграновський.

На випаленій, витоптаній землі мало що проростає. А саме ж слово «культура» споріднене з культивуванням, обробітком, і то з покоління в покоління. Нам нині треба долати розриви й розломи, а не створювати нові.

Читайте також: Українські бібліотеки отримають понад 1 мільйон нових книжок

Що варто почитати

— «Драбина» стала переможцем премії «Книга року BBC». Чому саме вона?

У списках було кілька гарних книжок. Це і «За Перекопом є земля» Анастасії Левкової, і новелістика Олени Захарченко.

«Драбина» — по-своєму унікальна книжка про цю війну. Іронічна, оптимістична, з добре виписаним сюжетом. У ній ідеться не про досвід фронтовий, а, сказати б, про «іспанський тил» [ідеться про еміграцію]. Однак виявилося, що і від себе, і від війни, і від Батьківщини не можна втекти навіть під гостинні пальми.

«За Перекопом є земля» називають великим романом про Крим. Дуже щирий текст, у якому розгортаються прецікаві історичні сюжети, хитросплетіння доль.

І водночас передано, вочевидь, автобіографічний для письменниці досвід наших протестних Майданів, вивільнення з павутини нав’язаних пропагандою міфів.

Крим тут не туристичний, як здебільшого ми звикли, а побачений зсередини, зокрема й очима вигнанців, депортованих кримських татар. Зараз, коли півострів окупований, ця історія особливо щемлива й значуща.

— Порадьте 3–5 книжкових новинок для аудиторії нашого видання (не обов'язково з-поміж учасників «Книги року»).

У мене враження, що вже кілька років поспіль найцікавіші здобутки мають есеїстика й документалістика, нон-фікшн. Це підтвердила й «Книга року».

Премію в номінації «Есеїстика» здобув Ростислав Семків із книжкою «Пригоди української літератури». От нарешті вперше написана історія нашого письменства, яку можуть читати не філологи, а «прості собі» айтівці, лікарі й економісти. Від Сковороди до Жадана — це більш як двохсотлітня авантюрна мандрівка серед імен, текстів, місць і міст.

Дуже гарна книжка Володимира Єрмоленка «Ерос і Психея». Під час читання особливо увиразнюється відчуття «спільного неба Європи» над нами. І, скажімо, Юрій Косач чи Володимир Винниченко постають швидше людьми світу, модернізаторами традиції.

З величезною приємністю перечитала Винниченкові «Записки Кирпатого Мефістофеля» та «Недугу» Плужника (це із серії «Неканонічний канон»).

А перечитування «Лебединої зграї» Земляка спонукало знову подивитися наш знаменитий «Вавилон ХХ» і здивуватися, як же радянська цензура його тоді пропустила. Може, і вона бувала іноді трохи нашою…

—

Михайло Тимошенко, опубліковано у виданні ТЕКСТИ

Читайте також: 

• Меценати проти імперії: культурний спротив, що спричинив національний рух
• Як кокаїн, гашиш и морфій змінювали героїв української літератури
• Як злочини рашистів проти культурної спадщини України допоможуть довести злочин геноциду
• Французький письменник Єгор Гран: «Для мене „велика російська культура“ – це ГУЛАГ»
•  Чи потрібні нам російськомовні автори, чи можливий компроміс, і чи потрібен він?
• Культура після нашестя рашистської орди: нова українізація чи старе шароварство?
• Російська література як добриво для росту злочинного суспільства: геноцид, сексуальне насильство і ностальгія за кріпацтвом