Україна має древні традиції поховання воїнів. Як це було і як впливає на вшанування полеглих сьогодні

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

 «Із великою шаною, з супроводом війська і незчисленного натовпу народу, перенесли тіло його у Суботів, і там поховали його в церкві св. Ілії по козацькому звичаю, палячи з гармат і рушниць…», — так історик Микола Аркас описує похорон гетьмана Богдана Хмельницького.

І це далеко не єдине свідчення шанобливих поховальних ритуалів українських воїнів, що збереглися донині. Сьогодні ж на тлі великої війни гідне збереження памʼяті про наших героїв є надважливою задачею. Видання Platfor.ma розповідає про те, як відбувались поховання військових упродовж історії, де хоронять сьогодні загиблих українських воїнів та який світовий досвід може перейняти Україна, щоб навіки зберегти памʼять про полеглих за неї.

Велика частина української обрядовості має язичницьке коріння. З приходом християнства традиції не замістилися повністю, а тривалий час продовжували співіснувати якраз в ритуалах. У давнину саме поховання було одним із найбільш знакових обрядів для українців, а кожен атрибут цього процесу був не лише свідченням вірувань, притаманних нашим предкам у певну історичну добу, а й, наприклад, статусу померлого.

Одним із найпоширеніших поховальних обрядів ще до появи Русі був ритуал спалювання та жертвоприношення. Крім того, що саму людину спалювали на вогнищі, разом із нею подекуди могли спалити її коней, прикраси та побутові речі. А, наприклад, скіфи вважали — щоби душа померлого знайшла спокій та не була на самоті, чоловіка та дружину обовʼязково треба поховати разом.

У різні часи замість домовини використовували дерево або човен, який був свого роду «провідником» між світом живих та мертвих. Людину клали у нього разом із побутовими речами та зброєю і підпалювали на дровах священних дерев. Після завершення обряду місце засипали курганом, що символізував звʼязок із раєм. 

Загалом похоронні човни доволі часто зустрічаються під час розкопок археологів. Дослідники кажуть, що словʼяни у такий спосіб хоронили зокрема представників князівського роду, а запозичили цей обряд, ймовірно, у скандинавів. Наприклад, в Івано-Франківській області вдалося знайти поховання у рештках човна-однодеревки. У ньому археологи знайшли речі воїна — щит та сокиру, наконечники стріл тощо. Був за часів Русі й інший звичай — везти померлого на санях, які також могли символізувати подорож на той світ та ще й зиму як образ смерті.

Процес поховання в землю та деревʼяні домовини зокрема, ймовірно, прийшли до нас із трипільської культури, адже саме тоді був поширений культ землі. Хоронили трипільці зазвичай у курганах на лісистих місцевостях, які так само вважались сакральними, а самі поховання прикрашали квітами. 

Доволі багато традицій, відомих нам донині, мають тисячолітню історію. Так, наприклад, словʼяни часто називали дітей іменами померлих предків, адже вірили, що в такий спосіб їхня душа продовжує жити в роду. А незмінний атрибут поховального обряду — поминки, які раніше називали тризною, теж побутував ще з часів язичників як жертовний обід на могилі померлого. Проводили ж цей обряд під час усіх поминальних свят, повʼязаних з язичницькими духами.

Відгомін усіх цих давніх обрядів, що сформувались під впливом язичництва та християнства, чутно й сьогодні. Це й ритуал омивання померлого водою, що є продовженням язичницького культу води, і запалювання свічок, що є символом культу вогню, і використання рушників чи полотен для спуску домовини в землю, які теж були свого роду «провідниками» до іншого світу.

Поховальні обряди козацької доби

image-wrapper full-width-container

З 16 по 18 століття більшість українців мешкали у невеличких поселеннях. Тож трагічні події ставали частиною колективної памʼяті всієї громади, яку про це сповіщав церковний подзвін. А прощатись із померлим приходило ледь не все село.

Традицій та ритуалів серед козаків було чимало. Зокрема, вважали, що потойбічне життя є продовженням теперішнього, а отже, козаків відправляли в останню путь із різними атрибутами — горщиком із кашею, пляшкою горілки тощо. Також було заведено класти померлим монету, якою, згідно з віруваннями, ті мали розплатитись за місце у потойбіччі. Крім того, у поховальних обрядах посідала місце й побутова магія. Якщо людина довго помирала, з її хати знімали дах, щоб нарешті звільнити душу, а місце, де стояла домовина, згодом посипали житом. Саму хату обовʼязково замикали, а ворота завʼязували червоним поясом чи рушником.

Вагому роль в процесі поховань у козаків відігравав священнослужитель. Саме до нього звертались родичі померлого і саме він давав настанови щодо подальших дій: як-от копання могили, служба в церкві, похоронна відправа і зрештою супровід домовини до цвинтаря. Втім, були й такі випадки, коли священники зловживали своїм статусом і навіть могли відмовити родині померлого, яка не мала грошей. А оскільки на той час церкви могли хоронити виключно своїх парафіян, за відсутності в сімʼї грошей померлий так і міг пролежати непохований тривалий час. Щоправда, таке траплялось зрідка і вже у 18 столітті, коли влада козаків стала слабшою за бюрократизовану під російським впливом церкву. 

Після завершення служби у церкві домовину переносили на цвинтар, а сотенна адміністрація надавала почесний караул із кількох озброєних козаків та сотенну корогву. Попереду всієї процесії несли великі свічки та хрест. Першим обовʼязково мав іти священник, а вже за ним була домовина, за якою вишикувались родичі.

Заможну козацьку старшину переважно ховали в церквах їхніх маєтків, у склепах поруч чи в монастирях, якими вони опікувались. Так, прямо в підлозі церкви могли викопати могилу, яку зверху накривали камʼяною плитою з орнаментами та написами, згадуючи всі посади та перемоги полеглого. І якщо здебільшого на могилах ставили просто деревʼяний хрест, то на могилах козацької старшини — обовʼязково камінний.

Втім, далеко не завжди в родини була можливість поховати козака вдома й з усіма церковними почестями. Якщо воїн гинув на полі битви, перевезти його тіло кудись в належному стані було дорого, довго та майже неможливо. Винятками були лише козацькі старшини. Тому серед військових навіть було заведено хоронити як своїх загиблих, так і ворогів — це негласне зобовʼязання лягало на плечі переможців битви. Подекуди такі поховання навіть супроводжувались відомим і нині атрибутом прощання з військовими — салютом. Але цей обовʼязок виконували не завжди й не всі. Так, наприклад, росіяни після бійні в Батурині у 1708 році вирішили не хоронити загиблих і залишили по собі місто, всіяне тілами. 

Натомість коли перемогу одержували козаки, то намагались поховати всіх загиблих і навіть найзапекліших ворогів. Втім, були й винятки — як-от татари й турки, які у певний момент хотіли захопити Січ, але зрештою опинились на дні Дніпра — втім, лише тому, що тоді в козаків не було можливості копати замерзлий ґрунт.

Ну а своїх побратимів козаки, ясна річ, хоронили з почестями в будь-яких умовах. Якщо смерть наздоганяла воїна під час битви, запорожці могли його поховати без труни, накривши в могилі спеціальною тканиною — червоною китайкою. Супроводжувався цей процес траурним залпом, який був вкрай важливим поховальним ритуалом для козаків та й загалом по світу. Крім того, українських воїнів переважно хоронили разом з їхньою зброєю як-от із шаблею чи пікою та іншим військовим спорядженням.

Могилу ж козака можна було розпізнати через її висоту. Це так само є давнім та поширеним по світу атрибутом поховання воїнів. Висока могила ставала повноцінним меморіалом та символом вшанування всіх козаків, полеглих на полі бою.

На самій Запорізькій Січі храми зʼявились не одразу. Лише після їх спорудження козаків, які помирали на Січі, змогли проводжати за церковними обрядами — ховали їх на місцевому цвинтарі, а відспівували ченці січового храму. До речі, коли загони вирушали в похід, із ними, за можливості, відправляли й ченців, які могли провести поховальний ритуал. Померлого обовʼязково вбирали у найкращий козацький одяг, ставили у труну горілку чи люльку й так само клали всю його зброю в могилу. 

Водночас козацькі цвинтарі можна було побачити не лише на Січі. Декілька таких некрополів археологи віднайшли на території Причорноморʼя. Кожен із цих цвинтарів був усіяний плитами з петрогліфами, унікальними скульптурами та різноманітними камʼяними хрестами — грецькими, трипелюстковими, округлими, «променястими», багатоярусними та багатьма іншими. 

Втім, попри численні ритуали козацьких поховань та шану, з якою українських воїнів завжди проводжали побратими, сьогодні більшість козацьких могил занедбані або ж взагалі зруйновані. Ще в другій половині 19 століття дослідники виявили, що на кладовищі Камʼянської Січі збереглось лише чотири камʼяних хрести. А нині по всій Україні — лише одиниці. 

Поховання та меморіали Другої світової

image-wrapper full-width-container

У повоєнний період в Україні зʼявляється багато військових кладовищ, братських могил та памʼятників невідомому солдату, щодо яких, до речі, зараз точаться дискусії серед мистецтвознавців. За їхніми словами, образ невідомого солдата насправді деперсоналізує полеглих. Тому сьогодні вкрай важливо не припуститися подібної помилки у створенні місць памʼяті про українських героїв.

Один із ключових меморіалів загиблих під час Другої світової — це військові поховання в парку Вічної слави у Києві. Меморіал відкрили в 1957 році, створивши на території обеліск та Алею полеглих героїв, де розташовані могили 34 воїнів. Їхні останки перенесли туди зокрема з Аскольдової могили, Ботанічного саду, вулиць та парків Києва. 

Ще одне військове кладовище в Києві, яке, до речі, виникло на місці поховань нижніх чинів доби Першої світової війни, — це Лукʼянівське. Некрополь відновили у 1943 році для того, щоб упорядкувати поховання з госпіталів та перепоховати прах учасників оборони Києва. Сьогодні на території цього кладовища є багато братських могил та поховань офіцерів і генералів. У другій половині 20 століття замість знесеного місцевого храму Катерини створили військовий меморіал — під його обеліском розмістили поховання загиблих воїнів із 11 країн.

Майже 2000 полеглих під час Другої світової війни поховані на Байковому кладовищі у Києві, у 1970-х роках гранітний обеліск та кілька десятків надгробних плит з іменами та військовими званнями загиблих встановили й на Соломʼянському кладовищі. Також було створено декілька меморіалів на території двох найстаріших цвинтарів міста — Звіринецького та Куренівського.

Звісно, таких меморіальних ділянок на кладовищах не лише Києва, а й інших міст України — безліч. Проте у деяких регіонах вшановують памʼять не просто загиблих під час Другої світової, а загиблих від рук саме радянської влади. Як-от на Личаківському цвинтарі у Львові, який загалом віддзеркалює історію Галичини. Це не просто один із найстаріших в Україні, а один із найстаріших в Європі цвинтарів, заснований ще в 1786 році. На території Личаківського цвинтаря поховані близько 400 тис. людей, серед яких видатні діячі культури, мистецтва, науки та політики й, звісно, військові.

Один із меморіалів вшановує памʼять воїнів Української галицької армії, що була частиною Збройних сил Західноукраїнської народної Республіки. Цей меморіал зокрема містить скульптуру Архистратига Михайла з дубовою гілкою й мечем, які символізують славу та мужність. Поруч зі скульптурою розмістили монументальну гранітну стіну та декілька крипт найпочесніших поховань.

Крім того, важливою складовою пантеону є «Престіл памʼяті». На його плитах викарбувано прізвища військових УГА, полеглих у боях за Львів у 1918-1919 роках, а поміж обелісків — їхні бронзові бойові відзнаки. Також на території меморіалу планують розмістити декілька хрестів-пілонів, оздоблених гербами етнічних земель України, і ще декілька сакралізованих скульптур та каплицю. 

Окреме місце на Личаківському цвинтарі виділили для меморіалу та поховань воїнів Української повстанської армії, політичних в’язнів, репресованих та інших героїв, які віддали своє життя за боротьбу та незалежність України.

Наприкінці Другої світової війни було створено Личаківське військове кладовище. Там облаштували кілька сотень братських могил, в яких було поховано 3600 українців, полеглих у боях за Львів та померлих від рук воїнів радянської армії та НКВС. Могили мають вигляд підземних крипт, на яких встановлені надгробні плити. 

Також у 1993 році на вільному полі військового кладовища побудували саркофаг, куди перепоховали 62 останки жертв репресій та вбитих в’язнів Замарстинівської тюрми у Львові, яку в 1930-х роках перетворили на політичну вʼязницю НКВС. Над місцем поховань встановили витесані з пісковику нагробки у формі січових хрестів.

Як і де відбуваються поховання сьогодні

image-wrapper full-width-container

Багато поховальних ритуалів, котрі ми бачимо сьогодні, залишились нам у спадок ще з часів козацтва. Наприклад, традиція ставати на коліна перед похоронною процесію — мовчазний і водночас промовистий жест на знак шани перед загиблим воїном.

І тут Личаківський цвинтар стає прикладом гідного вшанування памʼяті полеглих за свободу країни. На Меморіалі Героїв, які загинули в російсько-українській війні, з 2014 року хоронять військовослужбовців ЗСУ, працівників МВС та СБУ, добровольців та волонтерів. А на початку повномасштабного вторгнення міська адміністрація майже одразу ухвалила рішення проводити архітектурний конкурс на кращу проєктну пропозицію комплексу поховань Героїв України. Зокрема, він передбачає військові поховання, парк-сквер пам’яті Героїв та меморіальну площу. Рештки ж бійців радянської армії мають перепоховати.

У 2019 році, на пʼятий рік від початку війни, в Україні започаткували новий ритуал поховання воїнів, адже багато атрибутів попередньо затвердженої на рівні держави церемонії мали яскраво виражене радянське коріння. Цим питанням почав займатись Український інститут національної памʼяті, зокрема дослідивши традиції козаків, статути УНР та закордонний досвід. Так і вдалось створити новий ритуал, покликаний гідно вшанувати загиблих захисників. 

Цей обряд розділили на військову та релігійну частини. Труну загиблого воїна обовʼязково мають накрити прапором України. Перед самим похованням лунає салютний постріл, а сурмач виконує мелодію «Шана» для віддання почестей. Наприкінці державний прапор передають родині загиблого на знак памʼяті. Зрештою у 2021 році Верховна Рада ухвалила закон про військовий поховальний ритуал, який включає організацію проведення прощання, транспортування та поховання загиблих під час боротьби за суверенітет та територіальну цілісність України.

Втім, сьогодні здається, що всього цього все одно недостатньо і памʼять про героїв потрібно закарбувати всіма можливими способами. Ще на початку повномасштабного вторгнення з’явилася спеціальна платформа памʼяті «Меморіал», яка містить історії про загиблих героїв та цивільних жертв російсько-української війни. На сайті можна власноруч заповнити форму та розповісти про загиблих українців, а можна відшукати їх за населеним пунктом чи прізвищем і дізнатися, якою була ця людина за життя.

Загибель воїна — це колективна втрата не лише родини й не лише громади чи міста, а всієї країни. Тому створення Національного військового меморіального кладовища — не просто нагальне питання, а необхідний крок, який терміново треба зробити, щоб не втратити памʼять про полеглих. І поки вже другий рік поспіль активісти та родини військових буквально борються з державними структурами за розв’язання цієї проблеми, потреба у Національному кладовищі, на жаль, не зменшується. 

Герої вмирають. І місця їхніх поховань охоплюють усе більші території українських міст. Так, наприклад, восени минулого року в Полтаві почали облаштовувати меморіальний комплекс у секторі почесних поховань полеглих військових на Затуринському кладовищі. Там планують встановити Дзвін памʼяті, виготовлений із гільз, який в урочисті дні вибиватиме таку кількість ударів, скільки на кладовищі могил. Могильні плити при цьому матимуть уніфікований вигляд із чорного граніту з портретами героїв. 

Так само восени на одеському кладовищі «Західне» було вирішено відвести окремий сектор для поховання військовослужбовців та правоохоронців. Згідно з проєктом, на кожній могилі теж встановлюватимуть спеціальний уніфікований надгробок. А от у Черкасах планують створити окреме кладовище. Для цього департамент архітектури та містобудування Черкаської міської ради уже розробив низку макетів намогильних споруд.

Вони складатимуться з памʼятника у вигляді стилізованого козацького хреста, постаменту та надмогильної плити. На пам’ятнику буде викарбуваний портрет загиблого, військові звання та нагороди. Наприкінці минулого року долучитись до обговорення щодо вигляду надмогильних плит запропонували всім жителям міста. 

Національне військове меморіальне кладовище

image-wrapper full-width-container

Пропозицію створити загальнодержавне військове кладовище висунули ще у 2011 році, оскільки вже тоді, ще до початку війни, було зрозуміло — поховання воїнів в Україні не має системи і є доволі хаотичним.

Тоді Рада прийняла відповідну постанову, втім, до реалізації так і не дійшло. Загалом проєкт Національного військового кладовища передбачає створення музейного комплексу, ритуальної будівлі та інших необхідних споруд для організації почесних поховань. Окрім того, родини загиблих воїнів сподіваються, що це допоможе не лише з урегулюванням питання догляду за меморіалом, а й з організацією похорон коштом держави.

З 2014 року питання стало ще більш актуальним — кладовище планували створити в проміжку з 2015 до 2018 року. Однак цього знову не відбулось. Відповідний закон розробляли одразу декілька інституцій — Міністерство розвитку громад і територій, Український інститут національної пам’яті, Мінкульт та Міністерство у справах ветеранів. Зрештою парламент підтримав його у травні 2022 року. Але процес вкотре пригальмувався через суперечки щодо розташування кладовища. Спочатку його хотіли створити на урочищі Лиса гора в Києві. Втім, активісти виступили проти, зокрема через те, що ця територія є частиною заповідного фонду і до того ж має невідповідний рельєф. 

Через рік навесні 2023 року запропонували нову локацію — Биківнянський ліс, що на виїзді з Києва. Міськрада вже навіть затвердила план, але знову не склалося. На тлі постійних акцій та зібрань родин полеглих військових Кабмін затвердив реалізацію проєкту на іншій території Гатненської сільської територіальної громади. Причиною цьому, за словами урядовців, стала нібито недостатньо велика площа у Биківні. Багато родин обурились такому рішенню і виступили проти, адже такі зміни вкотре уповільнюють реалізацію проєкту, а саме Гатне розташоване за межами Києва.

У грудні 2023-го Верховна Рада все ж проголосувала за створення Національного меморіального військового кладовища у Гатненській громаді. А Міністерство ветеранів презентувало ескізний проєкт комплексу, який зокрема базується на досвіді Арлінгтонського національного військового цвинтаря у США.

Так, на території комплексу планують розмістити кладовище, церемоніальну площу, будинок трауру, крематорій, музейно-виставковий комплекс тощо. До того ж усі надгробні плити мають бути виконані в єдиному стилі у формі козацьких хрестів або прямокутників. Щодо термінів будівництва — попередньо перший сектор планують створити вже цього року. Втім, чи вдасться це зробити, сказати складно з огляду на те, що загалом процес і трансформації у ньому тривають близько 10 років.

Марсове поле у Львові як приклад

image-wrapper full-width-container

Тим часом Личаківський військовий цвинтар або, як його ще називають, Марсове поле дійсно стає національним взірцем вшанування памʼяті. Влітку 2023 року на його території вже завершили перший етап ексгумації тіл, яку передбачало ухвалене за рік до того рішення міської ради. Тож там процес створення Меморіального комплексу Героїв України запущений та успішно реалізується.

У січні цього року у Львові оголосили реєстрацію для участі у Всеукраїнському відкритому архітектурному конкурсі на проєктну пропозицію Меморіального комплексу. Крім того, ініціатори очікують, що ці ідеї стануть прикладом для проєктування військових кладовищ по всій країні. 

У межах конкурсу учасники під час створення проєкту мають дотримуватись кількох аспектів. По-перше, територія повинна містити розмежовані меморіальну та громадську зони, що відрізняються за плануванням. По-друге, архітектори мають запропонувати таку концепцію території, що враховуватиме ідею та природний ландшафт. По-третє, обовʼязковою є уніфікація намогильних споруд, в основі яких рекомендується використовувати форму козацького хреста з урахуванням різних релігійних конфесій полеглих. Також окремо учасникам конкурсу пропонують переосмислити наявні на території меморіальні споруди.

За планом переможців мають визначити до середини квітня цього року, після чого можна буде розпочати реалізацію проєктів.

Досвід Арлінгтонського кладовища

За словами урядовців та ініціаторів проєкту Національного військового кладовища в Україні, проєкт зокрема ґрунтується на принципах створення Арлінгтону в США. Це — один із найзнаменитіших меморіальних комплексів світу й один із двох цвинтарів американської Національної системи кладовищ, які утримує армія США. На території Арлінгтонського поховано близько 400 тис. людей. Серед них — учасники війн та члени їхніх родин, бійці, які проходили службу у Збройних силах США, військові у відставці, президенти та члени Верховного суду, а також люди, які мають державні нагороди.

Історія створення кладовища сягає ще другої половини 19 століття за часів Громадянської війни у США. Район кладовища включає Арлінгтонський будинок, Меморіальну дорогу, Меморіал жінок на військовій службі та Арлінгтонський меморіальний міст. Територія комплексу поділена на 70 секцій, деякі з яких ще планують розширити.

Наприклад, одна з таких секцій є місцем поховання воїнів, загиблих у «війні з терором» з 2001 року, на іншій — встановлений Меморіал медсестер з їхніми похованнями довкола, ще на одній — памʼятники єврейським, протестантським і римо-католицьким військовим священникам. На території цвинтаря також є один із найбільших у країні колумбаріїв — місця поховання урн із прахом після кремації. 

Розміщенням написів та релігійних емблем на мармурових надгробках розпоряджається адміністрація Національних кладовищ під контролем департаменту у справах ветеранів США. Також певний період часу на Арлінгтонському кладовищі дозволяли робити приватні позначки на похованнях. У Меморіальному амфітеатрі відбуваються державні похорони та церемонії до Дня памʼяті та Дня ветеранів, а також обряди на Великдень. Щороку їх відвідують близько 5000 людей. Крім того, на кладовищі щодня приспускають прапори за пів години до перших та останніх похорон. 

Здається, що такий міжнародний досвід у поєднанні з українськими традиційними обрядами військових поховань має стати доцільним підґрунтям для створення Національного меморіального кладовища в Україні. Лишається цього дочекатись і в жодному разі не втратити памʼять про героїв за цей час.

Дар’я Якуніна, опубліковано у виданні Platfor.ma


Читайте також: 


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Підписка на канал

Важливо

ЯК ВЕСТИ ПАРТИЗАНСЬКУ ВІЙНУ НА ТИМЧАСОВО ОКУПОВАНИХ ТЕРИТОРІЯХ

Міністр оборони Олексій Резніков закликав громадян вести партизанську боротьбу і спалювати тилові колони забезпечення з продовольством і боєприпасами на тимчасово окупованих російськими військами територіях. .

Як вести партизанську війну на тимчасово окупованих територіях

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]