Ірина Фаріон: Ми страшенно багаті на слова! Через то багатство словесне нас і стріляли! Частина 112
Версия для печати
Відкрита лекція Ірини Фаріон, доктора філологічних наук, професора НУ «Львівська політехніка», з теми «Основи культури мовлення».
(Закінчення. Початок: Ірина Фаріон: Чому ми від влади до влади загрожені втратити державу. Частина 111).
* * * * * * *
- … Але я повертаюся до мовної конституції. І знову вибачте, що я зачіпаю цілу супу пластів, але інакше не пояснити цієї драми, яку ми маємо сьогодні.
Я взяла цю книжку «Історію української літературної мови» Огієнко. Господи, знайшла той розділ «Український пропис». Ну як це таке могло бути, щоб ця книжка стільки часу жила у моїй хаті, а моє тіло не підійшло до цієї полички, де вона собі стоїть і кличе: “Візьми мене! Візьми мене, прочитай!” Як там: їж мене чи що там зі мною роби … “Чого ти мене стільки часу не прочитала?..”
Я це прочитала за ніч. На ранок я зробила статтю, яка називалася “Історико-психологічний аспект нашого правопису”. Це був кінець 2003 року - тоді у Львові мої статті ще могли публікувати. Зараз у Львові жодна газета не опублікує мою статтю, тому що мене асоціюють з політикою. А якщо це політика - то тоді за кожну статтю треба заплатити божевільні гроші, так. Якщо ти науковець, то тебе ще можуть опублікувати … Тоді цю статтю опублікували, і ви знаєте, кого передусім ця стаття зачепила, про правду українського правопису? Ви будете здивовані: до мене зателефонував тоді ректор Інституту фізкультури! Ректор Інституту фізкультури сказав: “Пані Ірино, я шокований з того … Я то чув тільки від бабці і діда, яка казала:
“Дай соле.
Навколо радощів так мало…
Який у чорта «днів бадьор»,
Коли ми крила поламали
У леті марному до зорь.
(Це рядки з вступу до поеми «Мазепа» українського поета Володимира Сосюри - А.).
…
Ти ж любиш русь як дім, воли, корови,
я ж не люблю її з надмірної любови…”
(Ці рядki взяті з вірша «Сідоглавому» Івана Франка, написаного у 1897 році (який увійшов до збірки «Мій ізмарагд» / розділ «Уваги») - А.).
Оце він мені цитує приблизно … Або, або, скажімо: “смертИ”, “вмертИ”
римується … “Я запрошую вас в Інститут фізкультури прочитати лекцію про український правопис. Я закрию викладачів всіх з середини, щоб ніхто не вийшов. Тому що, тому що я чую серцем … Я не філолог, я такий далекий від філології … Ну, приблизно як і від бізнесу. Але я розумію, що те, що Ви написали в цьому матеріалі газетному ,то є правда, яка закрита від нас. А ті всі викладачі, які йдуть до студентів, вони “мовлять””.
Вони ж не просто показують, як стріляти, як грати в шахи, як ще там щось робити - їхній головний інструмент взаємодії зі студентом - це її величність Мова!
На першому підручнику з арифметики, яка називалася “щотниця”, було зображено богиню граматики, а вже всі решта науки підтанцьовували богині граматиці. І було написано, що це ворота у будь-яку науку: в математику, в фізику, в хемію (так в оригіналі - А.). Її величність граматика! То той мудрий ректор каже: “Я їх замкну з середини; навіть як їх буде нудити від того, що Ви їм будете говорити, вони не вийдуть. А потім ми таке саме зробимо для студентів”. Так почалася моя хода з цією малесенькою статтею про правду відкриту, яку я почула з телевізора (виявляється, деколи з телевізора можна почерпнути правду).
Прочитала цю лекцію в Інституті фізкультури у Львові; знаєте, який наступний був навчальний заклад, якого це зацікавило? Банківський інститут. Не тільки купюри рахують, ще хочуть правду знати! Потім якось в церкві підійшов до мене один чоловік, сказав, що він директор видавництва, що він також прочитав цю статтю, вона його вразила. Не могла би я прийти і їхньому видавництву, колективові прочитати лекцію на цю тему? Прийшла, прочитала. Тоді він казав: якщо ви зможете так написати, як ви говорите, ми відразу це видамо. Я кажу: ні це не завжди можливо. Одна форма - усне мовлення, інша форма - писемне мовлення. Він тоді просить так наполегливо: ви можете, ви можете написати це в легкій формі, в доступній, в популярній, не вантажачи термінологією, особливо не вникаючи в теоретичні питання … Так виникла ось ця книжечка, яка пережила вже, здається дев’ять чи одинадцять видань; я вже не стежу за тим … Вона реально невелика за обсягом. Звісно, що я тепер її оцінила би за п'ятибальною системою на “два” … Ну добре, на “один”. Тобто, я не можу зараз їй брати в дорогу … Вона реально зроблена була за дуже швидкий період, в страшенному, імпульсивному стані.
Хтось мене на одній зустрічі питав: “Чого Ви така імпульсивна?” Я казала: “Бо маю імпульси, тому імпульсивна”. Оце з допомогою тих імпульсів це і було написано. І коли цей мудрий директор видавництва “Свічадо” Бодан Трояновський казав: “Може, ми то проілюструємо? Ну бо часом, щоб людина зрозуміла, їй треба то намалювати; розумієте, візуальне сприйняття …” Ну то добре, які проблеми, давайте художника будемо малювати! І коли я подивилася, як художник проілюстрував кожен розділ, я була приголомшена з того. Кажу: “А як Вам вдалося це відчути?” А він каже” “Так ви розумієте, моя дружина - це ваша студентка. А вона у вас прослухала цей курс і дома почала так говорити, за правописом (19)29-го року.”
Так виникла ось ця книжечка: “Правопис - корсет мови. Українській правопис і культурно-політичний вибір”. Це реально культурно-політичний вибір: ми зробили інший політичний вибір в 1933 році. Себто, нам зробили той вибір, нам його накинули” Господи, в 1934 році міністр освіти Затонський (Володимир Затонський - А.) звітував, що за цей рік знищено 1649 українських філологів і істориків! Це 1934 рік - а попереду ще був (19)37-й, а попереду ще був (19)47-й рік! А в наступні роки було знищено головних лексичних кодифікаторів. А наші головні лексичні кодифікатори - це відомі письменники, вони у нас на устах з вами; ми без них повмирали, якби не було у нашій літературі Валер'яна Підмогильного і Євгена Плужника. Але ці двоє молодих чоловіків, яким було за 30, лишилися своєї улюбленої справи - малювати світ образами мов!..
“Як сірничок, припалений від сонця,
День спалахнув, обвуглився, погас…” - каже Ліна Костенко …
“Умирав уражений проліском сніг” - каже геніальний шістдесятник Василь Рубан. Ви уявляєте, який це кайф і насолода жити у такій мові? А тут раптом вам треба переходити на іншу мову: “урядова постанова”, “ухвалене рішення”, “бюджетний закон”, “надіслати копію” кудись і так далі.
Ці молоді люди розуміють, що треба відкласти зараз метафорику, оце “умирав уражений проліском сніг” - треба взятися за мову офіційно-ділового стилю. Тому що українця ніколи не було допущено до творення своєї держави, українець не мав офіційно-ділової термінології! Тому він всі свої імпульси спрямував куди? У
фольклор! Тому ми наспівали найбільшу кількість пісень у світі. Ми прорвали
греблю блоку завдяки фольклору дивовижному! І тільки з початком 90-х років ми могли, зокрема, у Львові відродити кафедру фольклористики, тому що це фундамент буття народу! Але того було замало. Щоб мати державу і мати сильну націю!
… Я забула, про що я говорила … Добре, я просто пісні українські народні … А, про Підмогильного і Плужника!
Вони відклали ту свою справу метафори (“я гуляю, як рибка по Дунаю” - фантастика!) - то треба було замок повісити на то! І вони уклали Словник фразеології ділової мови - 1926-й … (19)27-й чи (19)28-й рік; вибачте, помилилася два-три роки, напевно. Вони дали нам в руки лексику офіційно-ділового стилю. Що з ними було зроблено? Розстріляли одного і другого, але словник було зроблено! Здерли (зі словника - А.) обгортку, щоб ніхто не видів прізвища, що то написав, зробив Підмогильний і Плужник, і так пустили межи народ до (19)40-х років. А вже в (19)40-х роках навіть саму книжку забрали, і лише в 1991 році ми цей малесенький скарб - не маю я з собою того маленького словничка вдома - аж три примірники є (зберіглося в країні станом на сьогодні - А.) - ми тільки на початку (19)90-х років відкривали собі це все!
Потім порівнювали з тими зросіщеними джерелами, які напрацьовував Інститут мовознавства на чолі із товаришем Тараненком (Олександр Тараненко - А.), де він напхав у словник ділової мови стільки “кальок”, стільки суржику, що в голову не вкладається: якої вари ти подаєш паралельні варіанти “завідуючий кафедри” і “завідувач кафедри”? Чому так і так?! Чому ти подаєш форму “діючий”, коли існує форма “чинний”? Чому ти подаєш форму “відношення до вас”, коли насправді питома форма - “ставлення до вас”, а “відношення” - це лише документ? Для чого ти канонізуєш “укррад” мову (українську радянську мову - А.), коли мова насправді жила за іншим життям? Коли це політичним гвалтом називається! А свідчення правдивої мови - це словник Підмогильного - Плужника!
Що було далі? А далі було ще одне грандіозне джерело. Це джерело, яке досі ми не видали. Ми хочемо мати незалежну державу, не видавши того словника! Це словник Кримського - “Словник живої мови” ((«Російсько-український академічний словник» (під різними назвами також відомий як «Словник української живої мови» чи «Академічний словник») — це монументальна праця, створена у 1924–1933 роках за ініціативи та під загальним керівництвом академіка Агатангела Кримського - А.). 1924-й рік - 1933-й. Починаючи від букви “Р” словник знищено … Ви уявляєте: словник став страшенно небезпечним для УРСР - Української Радянської Соціалістичної Республіки, яка опинилася в “сири-сири” (має на увазі СРСР - А.)! І виявляється, страшна небезпека для “сири-сири” був оцей словник, який уклав татарин Агатангел Кримський! Той татарин, якого в 1941 році арештували, звісно, за “український буржуазний націоналізм”! Але той татарин встиг напрацювати словник, як він був названий - “живої української мови”. На превелике щастя, в пдф-ному варіанті він існує; ви можете зайти в інтернет і стягнути собі його, ті 1500 сторінок … То єсть крунцені блови, як кажуть поляки, від того, коли ви читаєте!
Чому вони розстріляли тих людей - Ганцова, Ніковського, Єфремова? А Ганцов - це
взагалі винахідник: він довів, що в основі української літературної мови лежать не полтавські говори, а синтез північних і південно-західних. І підтвердила це Олена Курило, справжнє її прізвище - Лівшиць. Ця жидівка збоку спостерігала за українською мовою, а той, що збоку бачить - він часом бачить більше, ніж той, що всередині перебуває, розумієте? Тому вона після 1937 року також пропала. А Ганцов відтарабанив, здається, 10 чи 8 років (у сталінських таборах - А.), а потім йому було заборонено писати і працювати за фахом. Кажуть, що знайшли десь недавно його останню працю про мову Тараса Шевченка. А досліджувати мову Тараса Шевченка - то треба бути херувимом і серафимом; це величезна відповідальність - у цю таїну, у цю містику українського слова проникати. Тому що нема у нас герметичнішого поета, ніж Тарас Шевченко, тому так складно його перекласти. Тому Іван Огієнко розумів, що кожне слово Шевченка, 18 000 слововживань - це святощі.
До речі, у Франка понад 60 000 слововживань. Тобто, кількість лексики, яку вживає Іван Франко, дорівнює кількості лексики в словнику Бориса Грінченка. Ви уявляєте, що це за титанище прийшло в нашу культуру в 1856 році, коли Тарас Григоровичу ще рік залишалося марширувати там, у казахських степах? І кажуть, що Франко сутворив щонайменше 5 000 лексичних одиниць! Скільки створив він словотвірних форм, скільки він створив сам прислівників - і досі у нас не створено словника мови Івана Франка! Інститут франкознавства створено, а словника мови Франка не створено! Тобто, ви уявляєте яких велеті духу, культури Господь дає нам згори, щоб ми відчули крила?
А Леся Українка у своїй поезії “Товаришці на спомин” каже, що “ми народ, що чує крила за плечима, але кайданами прикутий до землі”. Ну як відірватися з того?..
Крила є! Крила є - це ті люди, яких ми мали споконвік віків. Чи не найбагатше, власне, на них XIX століття і межа XIX і XX століття. Тому Кримський (Агатангел Кримський - А.) - 60 мов, поліглот. Цей поліглот - кримський татарин - вирішив створити “Словник живої української мови”. Чому цей словник такий був вибухонебезпечний для “си-ри-си-ри” (СРСР - А.) і “у-ри-си-ри” (УРСР - А.)? Тому що він автоматично виходив синонімно-фразеологічний. А що таке синонімія? Це багатство мови.
Мені взагалі часом наша мова знаєте, що нагадує? Вона нагадує мені дуже банальний образ - вибачте за такий банальний образ; вона нагадує мені криницю, з якої відрами черпають воду. Черпають, а вода прибуває і прибуває знову, прибуває і прибуває!
І ти розгортаєш словник Бориса Грінченка і розумієш, що ти нічого не розумієш, нічого не знаєш: кожне десяте слово словника Бориса Грінченка - то для тебе невідоме! Ти розумієш, що люди укладали матеріал словника Грінченка 1907-1909 рік, що не менше 50 років вони, як ті бджоли в сотах носили мед: той приніс, той приніс …
Я читала листи Миколи Лисенка, який розповідав про те, як вони ховалися з тим скарбом - скарбом, що називався прелюдією словника Бориса Грінченка. Бо Борис Грінченко лише це все опорядкував і вніс свій матеріал - здається, 12 000 чи 17 000 слів. Хоч величезна кількість слів не увійшла до словника Бориса Грінченка, але я кажу
про цей другий кодифікатор - лексичний словник Агатангела Кримського, дуже багатий на синоніми.
Українська мова одна з - скажу скромно - одна із найбагатших мов у світі на синоніми. Тоді як англійська - одна з найбагатших мов в світі на омоніми.
Крім того, неймовірні фразеологічні конструкції. Що означає фразеологічна конструкція? Образне мислення - ми ж дуже поетичний народ, часом аж занадто. Ну, москаль каже: “возьмі себя в рукі” - українець каже: “опануй себе”, ну, стань над собою паном. Та ти запанувати над іншими зможеш тільки тоді, коли вмієш опанувати хиби і вади в собі …
Москаль каже “заблудіться в соснах” - бо се напило та й заблукало в трьох соснах. Українець каже “заблукати межи хатою та коморою”. Чому межи хатою-коморою? Бо він господар! І того господара треба було винищити - як? - тільки через Голодомор, тільки через голодомор!
А хто є носій мови будь-де і будь коли? Селянин! Бо хто такий селянин? Той, що поселився - звідси село, поселення. Яке це щастя - поселення, село, новосілля, сусід також той, що сидить тут, розумієте. Сталий спосіб життя, вростання коренем у свою землю! Якщо ти вростаєш коренем в землю, соки з неї тягнеш, сам проростаєш і вистрілюєш … Як було вирвати це все, коли він такий - заблукати межи хатою і коморою?! Коли руками творить золото!.. Тільки через Голодомор! І забрали, чужинця заселили у вимордувані хати голодом.
Коли часом тому народові кидаєш, кидаєш в лице пекучу правду, то розумієш, що це не з ненависті робиш!.. Не з приниження - з надмірної любові.
“... Ти, брате, любиш Русь
Як дім воли корови.
Я ж не люблю її з надмірної любови”, - казав Іван Франко.
“Мене любов ненависти навчила”, - каже Леся Українка. Приблизно таке каже саме поет з Дебальцева - я маю на увазі Володимира Сосюру, який до 21 року не говорив українською мовою, поки не став ад'ютантом в Петлюри.
Тобто, оця криниця, розумієте - забирають, а вода знову прибуває! Чому? Тому що це природа, природу вговкати дуже складно. Ми віддали московитам в другій половині 17 століття половину своєї мови - ось книжка про це, це моя докторська дисертація. Я привезла її тільки … я швець без чобіт, сама її не маю, направду. Щоб я її мала, я маю піти в крамницю і купити, бо видана вона коштом Львівської політехніки. Бо це була планова дисертація і плановий захист докторської, я в плани вклалася, так би мовити … Так от в цій книжці про цю дивовижну мову - стару українську мову, цю мову, яка тримала козацьку державу. Цю мову, яка вмирала усе XVIII століття. І врешті-решт, на кін історії замість неї вийшло причарівне дитя - жива народна мова, та, якою ми зараз з вами говоримо. Тому Кримський писав словник живої мови! Але якщо ми не будемо шанувати тої мови, якою говорили наші предки, хто нас пошанує з наших дітей і внуків?
“Не вільно” - мій тато казав - “заперечувати те, що було в твоїй історії!”
Нам складно зараз читати “Слово у полку Ігоревім” в оригіналі. Нам навіть складно читати універсали Богдана Хмельницького, Мазепи, Дорошенка. Але це так звана книжна староукраїнська мова. І якщо тоді нам вдалося втримати свою Державу, то ця мова розвивалася би далі. Натомість у нас розірвана традиція, і ця мова врешті-решт злилася з церковно-слов'янським варіантом російської мови і найдовше затрималася лише в нас в Галичині. Тому в Галичині і досі існують форми на зразок там “одобрити”, на зразок “відношення” - не в тому значенні, на зразок, там “смутно”, “дурно” - не в тому значенні. Це все залишки цієї староукраїнської мови. То тому ми так умовно кажемо, що започаткував нову українську літературну мову Котляревський а Шевченко це категорично не сприймав і казав, що це сміховина на московський шталт. Тому що Шевченко був закорінений в стару українську мову. Увесь останній його період творчості він наскрізь біблійний і пересипаний елементами староукраїнської мови.
До чого я проваджу. Ми віддали цю мову з огляду на дуже складні політичні обставини. Я не маю часу про це говорити. Ми віддали цю мову, і на місці цієї мови, з цієї криниці струменем бухнув чи бахнула жива народна мова, яку почав кодифікувати оцей татарин Агатангел Кримський. Якого за це відіслали до Казахстану і він за півроку на тому засланні в 1941 році вмер.
Коли я робила цю книжку, то я її присвятила, власне, тим мовознавцям, які в (19)28-му році створили перший академічний Соборний український правопис.
Хто творить той правопис, яким ми сьогодні послуговуємося?
Я повертаюся до конституції фонетико-правописної: цей правопис створили три людини: Джугашвілі Йосип Віссаріонович (Сталін); Постишев, який дуже любив носити українську вишиванку, і Лазар Каганович. Ну всі щирі українці, правда? Просто мрія! Ну, “... степи твої запродані. Жидові, німоті …” (цей рядок походить із вірша Тараса Шевченка «Розрита могила», написаного 9 жовтня 1843 року в Березані - А.). Те саме: москаль, жид і грузин в 1933 році “сообразілі на трьох” і написали для хохлів правопис. І в (19)33 році описує геніальний Юрій “Шерех” Шевельов, отой німець Шнайдер: як він, викладач Харківського університету, сидить собі на кафедрі, читає щось; влітають до нього на кафедру дві студентки зі збудженим виразом обличчя і кажуть: “Подивіться, що то в газеті “Комуніст України” написано - “соціАльний”, що то в газеті написано - “радостІ” …
Так прийшов сталінський правопис.
Було зібрано всіх керівників в видавництві, наказано негайно переходити на цей правопис імені Постишева - Кагановича - Сталіна ...
В 2003 році Інститут української мови вирішив повернути українцям мовну свідомість і мовну пам'ять. Василь Васильович (Німчук, видатний український мовознавець, доктор філологічних наук, професор та член-кореспондент НАН України - А.) запропонував тоді 21 базову ознаку повернення до питомих норм. Назву лише деякі: не вважати за помилку казати “катедра” хоча би через те, що собор - архикатедральний. Хоча би через те, що існує форма “ариТмія” а не “ариФмія”, хоча є форма “ариФметика”; не вважати за помилку, якщо ми будемо писати “аудиторія”, тому що ми пишемо “авторучка” і “автомобіль”. Врешті-решт, навчитися правильно передавати Ґ у словах чужомовного походження, антропонімах: там де “H” (“ейч” - А.) - там пишемо “Г”, там де “G” (“джи” - А.) - там пишемо Ґ. Це не поширюється на апелятиви, а поширюється саме на ономастичну лексику. Це те, що стосується передусім фонетики.
Зачепив цей правопис і морфологію. Морфологія - це іменники третьої відміни з нульовим закінченням. Які, як свідчить діалектологічний атлас, мали закінчення “-е”: радостеЕ, гордостЕ, незалежностЕ, кровЕ, любовЕ і так далі. А також іменники четвертої відміни, на зразок племенЕ, іменЕ. А також іменники середнього роду з кінцевим “О”: в бюрІ, в метрІ, тому що в кінІ і тому що в пальтІ.
Альо, люди, це так було! Ми слова ці пишемо тепер по-французькому і по-російському. Всі слов'янські мови їх змінюють - не змінює їх лише російська і українська!
В 2003 році тодішній президент Кучма (Кучма - це шапка, купа скуйовдженого волосся; задати кучму - це задати багато клопотів; він ще й від того часу і досі в нашому політичному просторі) наклали табу на обговорення правопису. І все, і цю проблему закрили у верхах влади! Але низи почули, низи почали про це говорити! Знайшлися в Україні видавництва, які почали так друкувати, тобто випустили джина з пляшки!..
Ми вже знаємо ту правду, і навіть якщо ми цією правдою не послуговуємося всі, то,
принаймні, ми не маємо права не відкривати людям цю правду. Бо є різні стадії осягання: перша стадія - це пізнання, її друга стадія - пускання в себе прийняття її, і третя, найскладніша стадія - втілення в життя.
Я не можу писати жодної статті за правописом чинним! Я дуже ризикувала, захищаючи докторську, подаючи до захисту дисертацію, написану за правописом (19)29-го року. Мені зробили зауваження. Я запитала: “Це моя форма подяки тим людям, яких за це розстріляли. Вам треба доводити, що це правда?” Хто, як не ми, маємо це нести в суспільство? Чому ми весь час маємо послуговуватися симулятором або сурогатом?
Це щодо фонетичних речей. Крім того, шановне товариство, якщо ми говоримо про фонетичну норму, тут існують два чинники впливу на фонетичну норму - один позитивний, а другий негативний. То так, як все в тому житті: позитивний чинник - це вплив діалектів (ось так гарно воно пахне хатою твоєю!), негативний чинник - це інтерференція. Якщо ми візьмемо це навіть на рівні наголошення - греки кажуть що наголос - це душа слова. Ну бо якщо ви кажете “я тебе ненавижу”, “у мене болить спина”, і де там середина, і той 11-14 - то якісь прокляті числівники, - то ми всі розуміємо, що це інтерферентний наголос; це нанесло до нас з “етого язика”. А коли ми кажемо “я тебе люблю”, бо я то роблю - ну то означає, що правдивий галичанин припльонтався до Рівного!.. Ну то чекайте, якщо то не є виступ державного діяча, то він собі може дозволити цей діалектний наголос! Якщо ж він виходить на найвищу державну трибуну, то він має, як кажуть мої студенти, фільтрувати базар. І тоді він має наголосити: “роблю”, “кажу”, “ношу”. І тоді він має сказати “перейдемО”, а не так, як кажуть галичани: “перейдЕмо”, “сміЄмося” і так далі …
Тобто, моя порада тут кликати оцей діалектний наголос! Засвічкувати очка дітей, щоб вони себе дуже комфортно почували! Німці взагалі усю початкову систему освіти провадять діалектами, щоби дитина не відчувала переходу з родинного кола в суспільне коло. Щоби дитина розуміла, що суспільне коло - це насправді родинне коло, просто на іншому витку спіралі. Це родинне коло, тому всі ці слова, які у нашому СУМі (а СУМ - це словник української мови одинацятитомовий, який творився у дуже печальне десятиліття (19)70-80-ті роки) … Якщо ви там бачите слово “обласне” - це означає, що саме це слово треба треба вживати, тому що це слово є нашою своєрідністю і нашим маркером.
Далі, якщо, шановне товариство, говорити про словотвірні норми. Це взагалі була тема абсолютно табуйована. Словотвір зводився до префіксального способу, суфіксального, префіксально-суфіксального, конфіксного. Ще й подивіться: ми це все пообзивали чужомовними термінами. Були наші терміни - “приросток”, “нарісток”, (нерозбірливо - А.) … Лише ми залишили закінчення, слава Богу - вони обізвали це флексією, до кінця, правда …
Тобто, мені здається що кожна наша дитинка, кожен студент повинен знати український відповідник, Господи! Та тому, що в (19)20-30-ті роки була велика вОйна (так у Фаріон - А.) між тими вченими, які стояли на етнографічній основі творення наших термінів, і тими вченими, які стояли на космополітичній, “інтернаціональній” основі. Тих просто вистріляли за те, що вони домагалися питомих термінів!
От я зараз працюю над мовою Івана Полюя - просто шалію з цього чоловіка, як він обстоював питому фізичну термінологію! Як він, засновник напряму нового в фізиці електротехніки - це геніальне дитя фізики - називав не “електростанція”, а називав - дивіться, як то він гарно називав! - “електрівня”! І з тої електрівні досі Прага черпає
електроенергію, тому про цього геніального чоловіка казали, що він засвітив Європу в прямому та переносному значенні цього слова. То була людина, яка вперше засвітила електричну жарівку в Австрії, в місті Штаєрі, а потім засвітила Ейфелеву вежу, а потім засвітила усю Німеччину. І він дуже пильнував, щоби всі ці терміни були питомі. І навіть виступав проти слова “струм”, тому що воно в своїй основі німецькій, а шукав український відповідник, і називав то “прудом”, бо прудить щось, розумієте? І він перший зробив три статті фізичні і скерував їх в Наукове товариство Шевченка у математично-природничий збірник.
Тобто ті, шановна громада, які стояли біля начал науки, базувалися на питомих основах. Вони не розчинялися в латинській і грецькій термінології. Тому якщо ми вже сьогодні маємо таку катастрофічну глобалізацію, яка дорівнює радянській інтернаціоналізації, то принаймні кожній молодій людині собі, перед усім собі … Ми всі дуже молоді собі сказати: “Чекай, чекай, чекай, чекай, як то буде по нашому?” Ну добре, то є юрист. То по нашому - “правник”! То є лінгвіст - то по нашому “мовознавець”. То є клумба - по нашому то є “квітник”; то є космос - по нашому то є “всесвіт”!
Ми страшенно багаті на слова! Через то багатство словесне нас тому так і стріляли!
… Тому ці афікси зводилися в “советскіє врємєна” лише до банального будівельного матеріалу. А це не просто будівельний матеріал - це еритроцити; це те, що давало життя.
Відповідно, сьогоднішній студент каже “комп'ютерщик” замість “комп'ютерник”.
Дозвольте, зачитаю: це “льотчик” замість “летун”, “гонщик” замість “перегонець”, “натурщик” замість “натурник”, “валютчик” замість “валютник”, “піарщик” замість “піарник”. Він не скаже “розшифровання”, “паковання”, “марковання” - він каже “розшифровка”, “упаковка”, “марковка”.
А що ж зробилося з тими словами нашими, типово українськими, які не мають відповідників в інших мовах? Ось тим суфіксом “-овання”?.. Зберіглося, хіба що, “угруповання”.
Далі: “тернопільці”, “харківці”, луганці”, “полтавці” …
Чи Іван Котляревський називає свою геніальну п'єсу “Наталка Полтавчанка”? Ще гірше - “Наташа Полтавчанка”! Да ето вообщє ужас какой-то! Він же ж називає її просто і легко: “Наталка-Полтавка”!
Підніміть навіть тексти Григорія Сковороди - він не називає себе “харківчанином”, він навіть не називає себе “харків'янином”, а називає себе харківцем!
Я розумію, що якщо у Львові львівцями всі себе будуть називати, то то буде печально - в тому випадку якраз форма “львів'яни” прийнятна.
Чи, скажімо, така форма як “данці” - що ми чуємо на кожному кроці? “Датчане”! У нас, у Львові (я не знаю, чи у вас тут є) компостуються квитки у транспорті; натомість, часом німецький суфікс вживають - “компостирувати” - неправильно! “Міліційний”, “біблійний” замість “міліцейській” і “біблейський”.
Далі: чого ми вилучили оцей суфікс “-ов” - “спортовий” і “книжковий” - а говоримо тільки так, як наш північний сусід: “спортивний” і “книжний”? Тому що в них того немає!..
Так, далі: “завідуючий”, “керуючий”. Боже, та наш геніальний Святослав Караванський, якому 25 грудня минулого року виповнилося 95 років, наводить 17 способів заміни активних дієприкметників! А ми вчепилися форми “читаючий”, ми вчепилися форми “завідуючий”, “керуючий банком” замість “керівник банку”! 17 способів заміни, і не з допомогою підрядних конструкцій, про які Олена Курило казала, що вони як гирі обважують речення!..
До речі, останньому російсько-українському словнику, дуже файному словнику за редакторства Жайворонка (Віталія Жайворонка - А.) чітко у передмові зазначено, що активні дієприкметники заступаємо такими-то суфіксами. Тобто, рухаємося вперед.
Те саме у фундаментальній монографії з морфології сучасної української мови - авторка Катерина Городенська, наша славнозвісна премія імені Олександра Потебні за цю книжку! - чітко зазначено, що нема активних дієприкметників в українській мові. Звідки вони це взялися?.. Ну то взялися з правопису 1933 року. Спочатку вони були в четвертій позиції, а вже в правописі (19)46-го року вони перебазувалися в другу позицію. А в правописі (19)60-го року вони вже є в першій позиції. І звідси ми маємо масове вживання активних дієприкметників тоді, коли народна творчість, народна мова не фіксує активних дієприкметників!
Чи, скажімо, ще такі форми як інтерференція на рівні префіксів - префіксальна інтерференція: “обезболити” та “обезглавити” замість “обезголовити” та “знеболити”, “знечулити”.
Інверсійний словник української мови, який вийшов в (19)77-му чи в (19)78-му році, передає отих іменників з суфіксом “-чик”, “-щик” понад 60. А в словнику Агатангела Кримського їх немає взагалі! Тобто, для того, щоб це побачити, треба просто зіставити неполітичні джерела з політичними. Тому, шановне товариство, коли вийшов Російсько-український словник 1948 року за редакторства начебто Максима Рильського (який, кажуть, що дістав інфаркт після того, коли там його прізвище написали), то цей словник правдиво всі називали “російсько-російським зеленим словником”. Я не наводитиму вже тих слів, які там були вжиті - це можете більше прочитати в цій моїй монографії, кілька примірників я привезла; тобто, в цій монографії я проаналізувала знищення мовної норми упродовж останніх 100 років. Коли ти розгортаєш словник (19)48-го року і порівнюєш - отут є табличка, і порівнюєш зі словником (19)24-33 року, то ти розумієш, що української мови в радянську добу практично не зосталося! Це словотвірний рівень.
А далі іде рівень - його величність оцей лексичний, який кодифікований через словники. Я думаю, що лише нагадаю вам - не гнівайтеся, якщо я повторю те, що для вас є азбучною істиною - що ми маємо чотири базових словники. Чотири базових словники у нашій мові!
Тоді, коли ця мова розправляла крила, і після того, коли вона віддала свою стару українську мову москвинам, вона мусила глибше сягнути криниці і витягнути звітом на поверхню народну мову. Ідеться про унікальний “Малорусько-німецький словар” - так він називався, Желехівського - Недільського кінець XIX століття (Ruthenisch-Deutsches Wörterbuch - фундаментальний двотомний українсько-німецький словник, виданий у Львові у 1886 році - А.). у цьому словнику, кажуть сьогодні вчені, дуже багато суржику, дуже багато російської лексики. Чому там багато російської лексики? Тому що Галичина наприкінці XIX століття та починаючи від (18)60-х років та відразу після революції 1848 року була страшенно змоскалена, змосквофілина. І ця війна між москвофілами і народовцями виявилася у лексиці. Мови на Великій Україні не була така брудна, як мова в Галичині! Це тільки нам зараз здається, що по українську мову треба їхати до Львова. Ну насправді, ввеликий знак запитання! Тобто, якщо порівняти мову словника Желехівського - Недільського з мовою словника Гриінченка, то ми побачимо, що нас врятувала таки Велика Україна. Що Галичина реально програвала москвофілам. І якщо би не Перша світова війна, можливо, ми в тому суржикуу і потонули би. Але величезна вдячність Желехівському, який за життя не побачив своєї праці великої, що він це все зібрав, і серед цього мотлуху суржикового є питомі українські лексеі і дуже багато діалектних форм. Часом, ми можемо діалектну форму збагнути лише через німецький переклад - а німецька мова тоді була в Галичині загальнодоступна, не знати її було неможливо.
Отже, Желехівський і Недільський. Крім того, що нам ще подарував Желехівський? Дорога громада, він нам подарував - “і” з двома крапочками (“Ї” - А.) у тих позиціях, які ми вже сьогодні, викладачі і вчителі, дітям пояснити не можемо! Ми не можемо чарівняткам сказати, що слово “ніс” і “нис” - це різні речі, тому що діти вже не вимовляють “ніс” однаково. А “ніс” - це nose (ніс - А.), а “ніс” - це “bring”, тобто “віднести”, писались двома з крапками, а “ніс”, що походить з nose, з “О”, писали з однією крапкою. Желехівський це зберіг!
Якщо святу бабцю сьогодні ще слухати, то бабця скаже: “де той стИл”, “мені низ заклало”. Ми вже так не кажемо, в нас же всюди м'якість зубних - “д”-”т”-”з”-”н”-”т”. Розумієте, ці, передньозубні? А він це розподібнив, він то пильнував, бо він розумів, що то є оркестр фонем! Ми то по-різному вимовляємо!
Грінченко вважав, що то є затяжко. Що то є затяжко - то розмежовувати. Значить, дитина має знати, де було “Я”, де було “Е” історично. А де було історичне “О” - “ой-ой-ой”! Англійці пишуть етимологічним правописом і не роблять помилок! Кажуть, в Англії читаєш “Манчестер”, а вимовляєш “Ліверпуль”. А в нас, виявляється, все має, як казав Маркіян Шашкевич святий: пиши як чуєш, читай як видиш.
Запозичивши цю формулу у Вука Караджича, Шашкевич був в шалє від Вука Караджича! Але щоби переміг оцей фонетичний принцип сербів, Вука Караджича, то сербам треба було для того 60 років.
Тобто, не абсолютизуємо нашу вину. Не кажімо, що тільки нам так тяжко. Да інші народи також дуже тяжко йшли до мовної правди Караджича: сміялися і казали, що він пише свої твори мовою бабусі Сміяни. А він казав: так, бо то моя бабця! Якщо моя бабця так говорить вона говорить найліпше! Минуло 60 років, і серби взяли цю мову за основу і сказали: “Церковнослов'янська! Йди, йди, йди на Болгари, туди йди, ти чужа мова”.
Розумієте, врешті решт Маркіян Шашкевич побідив.
Словник Желехівського - Недільського це слово містить - “побідити”. Хіба бабця з дідом там, в хаті, не казали: “та то побіда!”? Зверніть увагу: етимологічно “побіда” - то то, що побіді, а “перемога” - це коли ти можеш. А як не можеш, то й перемоги не буде. Тобто, етимологічно наскільки це класно!
Це так, як ви кажете російською мовою “больніца”, “потому что ты там болеешь”. А українською мовою ти кажеш “лікарня” - бо ти щось там лікуєш. Ну хто по що прийшов: хай хтось хворіє, а хтось нехай вилікується.
Це те саме, що українець каже “весілля”, бо весело; москаль каже “свадьба” бо бо свати зводили молодих, які один одного не видєлі. А як би то то наша панночка не оцінила свого панича, а він її! Якби то вони у садочок не пішли перед тим усім, так би мовити … Як це було би?!. Відповідно, лексика це все викидує; як це синтаксис показує! Так, синтаксис показує це фантастично!
“Одружитися” з кимось - взяти собі за друга. Москаль що каже? “Женіться” - на ком? На ком “женіться”? “Жена” - що таке жена “жена”? Це “генія”. Що таке “генія”? Це та, що народжує. А українською мовою - вона крім того, що “жена”, вона - дружина. А що таке “дружина”? А це “друга” - звідси “подружжя”. А у них - “супругі”, впрягли їх разом … Ну то най прут!.. То є їхній спосіб пізнання!..
Розумієте, це вже синтаксис.
“Не женися …”
Дивіться, Тарас Григорович каже:
“Не женися на багатій,
Бо вижене з хати,
Не женися на убогій,
Бо не будеш спати.
Оженись на вольній волі,
На козацькій долі:
Яка буде, така й буде.”
Тарасик Григорович вживає неправильну форму, але йому все можна, бо він геніальний. А ми не геніальні. Тобто, Тарас Шевченко вживає інтерферентну форму “не женися на багатій”. А ми кажемо: “не женись”, “не одружуйся з багатою”.
Тарас Григорович каже: “... учитеся брати мої думайте читайте і чужОМУ научайтесь свого не чурайтесь.” Кожен студент мудрий вже скаже: но “не чужому”, а “чужОГО научайтесь”. Ну але то є мушки-блошки в Тарасика Григоровича …
“Ми восени таки похожі
Хоч капельку на образ Божий …”
То що, я буду казати, що слово “похожий” - то є суржик? Дурна буду, бо то вживали тоді це слово, воно тоді було нормою. Наше завдання донести: норма хилетається, норма змінюється, не змінюється тільки дурні! Мудрі люди змінюються! Вони щодня наповнюються; одне спускає - іншою водою наповнюється …
Вибачте, що я заскочила відразу з лексики в синтаксис. Тому що, здається, хтось … Петрарка (Франческо Петрарка - А.) завжди казав, у чому полягає сила поезії Сила поезії полягає у вмінні поєднати слова. Бо не поет їх не … це це як намисто на шиї жінки, гарно дібране і поєднане. У тому полягає краса художнього тексту, тому що текст офіційно-ділового документа - він не є вишиваний! Вишиваний - текст художнього твору. І щоб навчитися вишивано говорити, треба собі на ніч читати сторінку художнього класичного тексту, а не Facebook і інтернет. А якщо ще й зранку встати, та ще й переказати, поговорити з мудрою людиною - тобто з самим собою, переказати те, що ти увечері прочитав - ну то тоді ти будеш володіти словом так, як футболіст володіє м'ячем! Тоді ти зможеш інфлуенс робити - вплив. Тоді ти зможеш зачарувати когось цією мовою! Тоді цей студент чи той учень після цієї пари чи після цієї лексики захоче не просто погуглити цю тему - він піде в рай на землі! А рай на землі - то є бібліотека. Якщо є Рай на Землі - то то є бібліотека!
Нещодавно помер Умберто Еко - ви бачите світлини його бібліотек. Один з моїх колег пише мені на Facebook: “Боже, я би там жив, в тій бібліотеці!” Тобто, книжки всюди - стеля, стіни, і малесенькі Умберто Еко у своєму великому світі метафоричної мови …
Тому мудрі люди кажуть: якщо ти хочеш написати одну свою добру книжку, ти маєш прочитати цілу бібліотеку .Як казав Ньютон, я зробив відкриття тільки тому, що я стояв на плечах мільйонів. Ось вона, спадковість поколінь! Ось вона, наступність!
Франко володів, вживав 60 000 лексем - кажуть, що сьогодні понад 300 000 лексем є у нашому вжитку. Середній рівень запасу слів людини середнього рівня 6 000 - 9 000 слів.
Можна зробити експеримент і з учням, і зі студентами: запиши себе, записуй себе впродовж тижня, потім уклади словник своєї лексики, тоді виведи частотність слів - “типа”, “короче”, “вообще” будуть очолювати цей процес! Тобто, ти побачиш, відчуєш свої слова-паразити.
Послухай себе! Це дуже важливо - дати можливість тим чарівняткам, з якими ми працюємо, аби вони себе побачили, аби вони себе почули збоку, аби вони оці майстер-класи творили один для одного!..
Я тепер вправуюся з ними винятково в усному мовленні. Бо я розумію, що через тестову систему молоді люди стали безмовні! Вони ворожать між п'ятьма відповідями і обов'язково в якийсь варіант влучають, розумієте? І коли ти починаєш з ними говорити на парі не про наукову проблематику - це взагалі торба, як вони кажуть, “це просто торба”! Щоби технарь щось тобі переказав з цієї книжки … він як той пес має дуже добрі очі! Він все розуміє, що там написано, але він не може переказати!.. Значить, що ти тоді робиш? Тоді ти йому даєш якусь доступну статтю, наприклад, конгеніальну статтю вашого земляка "Нарід чи чернь?" (Уласа самчука - А.). І тоді, читаючи Самчука він і вона починають оживати. Тому що Самчук, він творить образну мову, а нам треба промовляти до них Образами!
Знаєте, Лондонський уряд замовив у Львові театрові юного глядача виставу про Голодомор з такою мотивацією: ми хочемо, щоб ви англійській публіці про Голодомор розповіли не в цифрах, скільки у вас людей загинуло; ми хочемо, щоб ви це показали в образах.
Іде у нас зараз ця вистава, називається “Зерносховище”. Здуріти можна! Авторка цієї вистави Наталія Ворожбит, а поставив цю виставу режисер Луганського театру. Отже … і нарешті останній рівень мови …. Ну, ще буквально два слова про синтаксичний рівень! Оце, шановне товариство, оце наша найбільша біда. Хтось колись назвав це дуже гарно: воно називалося “складня”, потім воно називалося синтакса. Потім було за французьким зразком - а росіяни все з французької калькували - почало називатися “синтаксис”: слово до слова складеться, і буде мова. Оця “складня” є маркером того, наскільки мова зросійщена! На кожному кроці ми можемо почути “у мене є”. Англійською мовою - завжди студента питаю англійською мовою - ти як скажеш?.. Ти скажеш англійською “I have”. Так само українською: ти маєш сказати: “я маю”. Росіянин каже: “у меня есть” замість того “я маю”.
Далі: оця формула “дякую вас” - Це катастрофа! Чому в голові “благодарю вас”, і всі президенти - не буду називати їхні прізвища, бо після цього треба робити дезінфікацію зали, один гірший від наступного - вони всі говорять оцю форму “дякую вас” і “дякую вас”. Чи “вибач мене” замість “вибач мені”, “даруй мені” … Якщо забуває людина - хай вона загадає собі цю форму: “даруйте!” Ну не в сенсі “дайте подарунок” - в іншому сенсі. Так як “прошу сідати”, а не прошу, щоб ви мені щось дали. А етикетна формула!
Тобто синтаксис, найбільшою мірою, особливо сучасний, піддався радянському впливові. І ми дуже мало маємо сьогодні науковців, книжки яких ми можемо читати з усмішкою. Бо коли ви розгортаєте текст геніального Лиса - Володимира Лиса, цього автора, напевно, всі знаєте; це шедевральний чоловік. Це просто диво - ви усміхаєтеся до слів! Вони написані західно-поліською говіркою. Це просто неймовірно! А що вже ваш Самчук - це ж галактика, це просто галактика! Це треба хребти виправляти українцям на творах Самчука! Натомість, що ми маємо: вилучення з навчальної програми Уласа Самчука “Марії” ...
Так я вже не кажу про то, що чи можуть наші учні чи студенти - це взагалі фінал! - читати його “Ост” чи читати “Волинь”, чи читати його спогади! Тобто відлучено, особливо студента, від української гуманітаристики. Тому що дитинка, навіть якщо вона в 10-му, 11-му класі - вона не завжди з огляду на свій фізіологічний розвиток може сприймати цю велику Галактику, яка називається Самчук! А це направду каталізатор української сили.
Тому коли я запитувала на в одному напрямі, які є у Львівській політехніці - прикладні лінгвісти, чи вам читають українську літературу, вони сказали “Ні”. “А що вам читають?” - “Англійську літературу читають, німецьку літературу читають”. А своєї - дасть Біг! То ви се називаєте “прикладні лінгвісти”? До чого вас “приклали”, скажіть будь ласка? Ви се називаєте “прикладні” … Ви на яку мову збираєтеся перекладати? Ну то як ви хочете перекладати українською мовою? То як ви можете знати ту мову, не читаючи класики?!
Тобто, це один із найнадійніших способів - дати класичний художній текст і дати добрий науковий текст.
Я не знаю, чи ви будете сприймати мій текст науковий. Я що більше працюю, то більше намагаюся віддалитися від наукової мови. Тому що я розумію, що якщо я свою книжку буду писати для своїх колег-науковців, то нащо я їх пишу, на що я тоді впливаю? Якщо я хочу зачарувати цією мовою, захопити цією мовою - я маю написати це доступною мовою!
Тому ось ця книжка, яка називається “Мова - краса і сила: суспільно-креативна роль української мови” (повна назва: "Мова - краса і сила: суспільно-креативна роль української мови в XI - середині XIX ст." - А.) - це, насправді такий полегшений, попсовий, вибачте, варіант оцього талмуда. Тобто, це не кожен буде читати, це дуже складно, хоч тут продумана методика подання матеріалу. Тут є широкі поля, на полях є цитати, є оформа, є акценти - то це легший матеріал сприйняття історії мови. Без історії мови ми ніколи не пояснимо нічого сучасного.
Ну і останнє: це кого читати …
Хто може, хто дає нам добру наукову мову? Боже, звичайно, що це Іван Огієнко!
Далі, після Огієнка, це звичайно Юрій Шерех - Шевельов. Той Юрій Шерех - Шевельов, який справжнє прізвище має Шнайдер, який є етнічний німець, який в 20-х роках прийшов у відділок міліційний Харкова і сказав” “Напишіть мені в паспорт, що я українець”. Вони сказали: “Що, ти дурний? Ти ж німець”. “Ні, напишіть, що я українець, бо я хочу бути з націю, яка падаючи вез час, здіймається”.
“Я хочу бути з нацією, яка падаючи, весь час здіймається”!
І він, дорогі філологи, подарував нам фундаментальну працю - 1100 сторінок “Історична фонологія”. Тобто, для того, щоби доктор наук, кандидат наук цю історичну фонологію опрацював, йому потрібне стажування! Про студента я мовчу взагалі!.. І це подарував нам той німець. Переклали українською мовою його колеги із Харкова, і в 2002 році ця праця Юрія Шереха - Шевельова здобула гран-прі на нашому форумі видавців. Навіть цю математику мови (бо фонетика і фонологія - це математика мови) можна читати з олівцем з насолодою, не виганяючи з хати мешканців, які будуть тобі заважати. Оце яскравий зразок доброго стилю!
Якщо ще сучасних брати … Ну, можливо, це суб'єктивно, але я люблю читати Василя Васильовича (Німчука - А.) - в нього стислі речення, дуже глибокі речення. В нього якась кругла, тепла, м'яка мова, і так далі. Разом з тим є вчені, на четвертій сторінці яких ти закриваєш книжку, кажеш: “Ні, це інтернаціональний суржик, я цього читати не буду”. Це йдеться про наукову літературу.
Ну і ще, мабуть, одна книжечка. Це вже не зовсім наукова, але оскільки я представляю Національний університет Львівська політехніка, то я не могла не написати про одного із найцікавіших філософів XX століття. Саме так, підкреслюю: філософів, не тільки політиків - про Степана Бандеру.
Наш університет розташований на вулиці Степана Бандери. Я вперше проаналізувала спадщину Степана Бандери. А це грубезна монографія “Перспективи української революції” - не монографія, а збірка статей - на предмет використання мови. І що я побачила? Я побачила, що я, корінна галичанка, ну, щонайменше 50 слів Степана Бандери не розумію. Я навіть дала завдання одному студентові, аби він уклав мову Степана Бандери; що в нас вийде з тої роботи - один Бог знає!
Ось так, дуже стисло я перебіглася від мовної Конституції, якою є український чинний
правопис авторства Сталіна, Кагановича і Постишева досі. І закінчила оцією працею з історії мови. Тому що саме в історичній свідомості і в історичній пам'яті наша сила.
Дякую.
—
(Далі буде).
-
«Фаріон дана нації на виріст» Частина 1
-
Ірина Фаріон. ДіЯгноз – Арєстовіч: малий про великих. Частина 37
-
Ірина Фаріон: Ставаймо нацією з колючками. Частина 42
-
Ірина Фаріон: Громадянство і мова - це зброя. Частина 48
-
Ірина Фаріон: Лише меч може принести мир. Частина 56
-
Ірина Фаріон: Безпека світу - це безпека України. Частина 57
-
Ірина Фаріон: Історія - це те, що завжди. Частина 73
-
Ірина Фаріон: «Герої платять за покидьків». Частина 91
-
Ірина Фаріон: Найкраща Донька своєї Мови. Частина 96
-
Ірина Фаріон: “5 років президентства Зе-”. Частина 102
-
Ірина Фаріон: Уроки щастя. Частина 105
