Як батуринські гетьмани будували елітну імперію з ложками на півтори тисячі персон та власною гвардією

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

У російській імперській міфології прізвище Мазепа століттями виконувало роль універсального закляття від усіх бід, але за фасадом драматичних підручникових трагедій ховалася набагато цікавіша реальність: повноцінна державницька машина з власним версальським розмахом.

Поки московити шукали в козацьких степах лише сувору аскезу та шаблі, у батуринській резиденції гетьмани методично вибудовували витончену вертикаль влади — із забороною заходити зі зброєю на аудієнції, півторатисячним сервізом із срібними єдинорогами для бенкетів та цілою логістичною мережею володінь, яка перетворювала столицю Гетьманщини на справжній європейський двір, нагадують у виданні ТИЖДЕНЬ. 

Відомий британський серіал «The Twilight Zone» («Сутінкова зона») 1959 року починався з короткого пояснення та корективи до своєї назви: «Існує п’ятий вимір, поза межами того, що відомо людині. Це вимір, такий же неосяжний, як простір, і позачасовий, як нескінченність. Це золота середина між світлом і тінню, між наукою та забобонами, і він лежить між безоднею людських страхів і вершиною її знань. Це вимір уяви. Це область, яку ми називаємо Сутінковою Зоною».

Для мене «сутінковою зоною», позачасовим простором, де «перетинаються паралелі» та імена української історії, є невелике прикордонне, евакуйоване село Костобобрів на Чернігівщині. З ним пов’язане слово «Мазепа», яке традиційно викликає гірку оскому та тремтіння у пересічного росіянина. Але прізвище широковідомого українського гетьмана виявилося далеко не єдиним причетним. З Костобоброва походив прем’єр-міністр УНР і керівник уряду в екзилі Ісаак Мазепа. Звідти ж вела своє коріння російська журналістка опозиційних поглядів Ганна Політковська (у дівоцтві — Мазепа).

А що як піти вглиб стежками «сутінкової зони»? Там, на одісеївський штиб, біля входу в потойбіччя побачимо тіні минулого, які воліли б говорити. Один із них — мазепинець Іван Бистрицький. Ми можемо уявити його біля гетьмана Івана Мазепи як того, кому можна вірити, того, хто може виконати будь-яке доручення. Ми спостерігаємо, як він передає звістку шведському королю Карлу XII про намір козаків стати союзниками і до того ж лишається зі своїм «патроном» до самого кінця.

Читайте також: Чому московити вирішили спалити український Батурин - гетьманську столицю

Але що ж перед тим? Іван Бистрицький був управителем Шептаківської волості, засновував слободи (зокрема й важливий для нас Костобобрів) та займався заселенням підвладної місцевості. Якщо ми й можемо визначити час появи тутешніх «українських контекстів», то він буде пов’язаний саме з батуринським періодом в історії Гетьманщини. Часом, коли резиденцією українських гетьманів було місто Батурин, навколо якого формувався окремий маєтковий комплекс, де були свої церемонії і традиції, надвірні хоругви і дипломатичні прийоми. Часом, який може асоціюватися з чимось більшим, ніж прикрий «трагедійний епізод».

На службі в гетьмана

Портрет Іллі Новицького, полковника комонного. Невідомий художник.

Портрет Іллі Новицького, полковника комонного. Невідомий художник.

Холодного жовтня 1678 року довго лили дощі. Компанійський полковник Ілля Новицький з юрбою втомлених затяжними боями козаків очікував наближення татарських підрозділів до Дніпра. Він дочитував лист від лівобережного гетьмана Івана Самойловича: той просив бути готовим до потреби дати відсіч противнику і лишатися на позиціях до наступних вказівок. Раптом погляд полковника опустився нижче, де залишалася «неофіційна» приписка: «Хоча й холодно, і голодно, і додому далеко, але потерпи ще, бо “хто витримає до кінця, той буде спасенний”. Сам ти часто це проповідуєш» (переклад авторський). Полковник згорнув лист і нагадав собі: гетьман на нього покладався.

У вирі мінливих союзів і тривалих воєн гетьмани знаходили опору у відданих військах. Тих, що становили особисту гвардію та виконували особливі доручення швидко та якісно. Козацьке ополчення багато в чому виявляло неефективність і мінливість, натомість наймані підрозділи дозволяли мати під рукою готове до оперативного використання військо. Надвірні формування при гетьманському дворі виконували три основні функції: гарантували особисту безпеку гетьмана, брали участь у військових операціях і репрезентували гетьманську владу під час урочистих церемоній.

“Українська козацька піхота під Берестечком.” Фрагмент барельєфа на саркофазі Яна Казимира у Парижі. Скульптор Ж. Тібо.

“Українська козацька піхота під Берестечком.” Фрагмент барельєфа на саркофазі Яна Казимира у Парижі. Скульптор Ж. Тібо.

Дем’ян Многогрішний. Фрагмент портрету, написаний живописцем XIX ст. Гаврилом Васьком за мініатюрою з літопису Самійла Величка

Дем’ян Многогрішний. Фрагмент портрету, написаний живописцем XIX ст. Гаврилом Васьком за мініатюрою з літопису Самійла Величка

Покладаючись на охотницькі хоругви, прийшов до влади лівобережний гетьман Дем’ян Ігнатович. У його розпорядженні були кінні компанійські підрозділи. За висловом Самовидця, він «назбирав компанії з литви, ляхів та багатьох інших…». Крім того, мав пішу надвірну варту, яка охороняла його резиденцію в Новгороді-Сіверському та нову столицю в Батурині. Варту очолював ротмістр Петро Ворошило, якому гетьман довіряв.

Саме через небезпечну незалежність Дем’яна Ігнатовича Конотопські статті 1672 року забороняли новообраному гетьману Іванові Самойловичу тримати наймані війська. Проте він порушив ту заборону й активно залучав «охотників» до служби. Однією з перших надвірних згадується хоругва Якова Павловського та низка інших — зокрема драгуни і піші сердюки.

За часів Івана Мазепи надвірні війська набувають особливого колориту, масштабу та значення. Вони виконували як церемоніальні, так і практичні функції. Як окрема гетьманська варта виокремлюються підрозділи жолдаків. У них була спеціалізація, яка полягала саме в охороні гетьмана та його резиденції. Існували й значно більші гвардійські полки, як-от сердюцький, очолюваний Дмитром Чечелем. 

Читайте також: Самійло Величко: відкриття української історії

До гетьманського двору належали також «засеймські» сотні Ніжинського полку. Сотні, що розташовувалися на рангових гетьманських володіннях біля резиденції в Батурині, мали особливий статус і напряму підпорядковувалися гетьманові. Напередодні козацької революції власником Батурина був коронний канцлер Єжи Оссолінський, що підкреслювало пріоритетність міста в стратегії адміністрації короля Речі Посполитої Владислава IV. Існує думка, що особливе становище місцевих формувань бере витоки з часів активної «осадницької» діяльності, яку здійснював уряд Речі Посполитої на московському прикордонні.

Читайте також: Лонгин Цегельський: Від леґенд до правди

Герб Оссолінських “Топор”

Герб Оссолінських “Топор”

Простір

Швидке усунення Дем’яна Ігнатовича внаслідок старшинського перевороту 1672 року заклало прецедент щодо можливих ризиків для влади батуринських гетьманів. Попри позірну лояльність до Москви, вони мусили створити підвладний і безпечний простір навколо власного двору. В його основі лежала мережа патронально-клієнтарних зв’язків і гетьманських маєтностей.

Окрім сталих гетьманських рангових маєтків, як-от Гадяцький замок чи Шептаківська волость, наданих за часів Івана Брюховецького, навколо Батурина активно скуповувалися нові землі. Ними мали опікуватися вірні «регіменту» особи — коло наближених осіб і родів. Для управління у підконтрольних маєтках призначали дозорців і старост. Батуринський двір існував не ізольовано від навколишньої території. Його функціонування забезпечувала ціла мережа володінь, адміністративних пунктів, доріг, переправ, слуг і залежного населення.

Більшість гетьманських володінь, придбаних у «батуринський» період, були сполучені між собою: з одного боку прилягали до Батурина, з іншого — з’єднувалися водними артеріями. Біля Батурина Іван Самойлович створив Обмачівський дворець, до якого входили околиці Сосницької, Новомлинської та Батуринської сотень. На північ від нього лежали Шептаківська, Ропська, Почепська волості у Стародубському полку та Перелюбська, Охрамієвицька, Любецька — у Чернігівському.

Читайте також: Сміх запорожців. Якою побачив Січ полтавський послушник у середині XVIII століття

У Ніжинському полку активно розбудовувалася Ямпільська волость. Син Івана Самойловича Семен отримав уряд Стародубського полковника. Йому ж було надано низку сіл у Топальській сотні, зокрема села Грем’яч, Перегон, Борщів. Гетьманичем було закладено містечко Семенівка на території Стародубського полку. Територія під контролем гетьманських володінь об’єднувала торговельні артерії — від Стародуба до Батурина, сполучаючись із дніпровськими переправами. Таким чином, за часів Івана Мазепи з’являється дворець у Переволочній із власним дозорцем.

У селі Митченки біля Батурина мешкав наближений до гетьмана Івана Мазепи генеральний писар Пилип Орлик. Йому ж належало село Домашлин Чернігівського полку.

Важливо відзначити, що саме на лінію сполучення між гетьманськими маєтками покладався Іван Мазепа, укладаючи союз зі шведським королем Карлом XII. Вони мусили ввійти на територію Стародубського полку, де перебував лояльний Іван Скоропадський, та отримати обіцяну допомогу на території підвладних гетьману маєтностей.

Читайте також: Протестантський копірайтинг князя Острозького та як чеський брат став головним захисником православного права

Церемонії і традиції

Особливе місце в церемоніалі займало утвердження авторитету самого гетьмана. Початок створенню суворого придворного церемоніалу поклав Іван Самойлович. Він запровадив правила, покликані піднести статус гетьмана над старшиною. Усі ці практики мали спільну функцію: створювали дистанцію між гетьманом та його оточенням і перетворювали його владу на видиму, щоденно відтворювану ієрархію.

Зокрема, на територію резиденції заборонялося заходити зі зброєю, а під час аудієнцій усі відвідувачі — включно з вищим духовенством та генеральною старшиною — зобов’язані були стояти. Згодом такі прийоми перетворилися на інструмент політичного тиску та показник справжнього ставлення правителя до конкретних осіб.

Самойлович демонстрував свою вищість і в храмах: згідно з Літописом Самовидця, він ніколи не брав церковні дари самостійно — їх до нього урочисто підносив священник. Крім того, Самовидець докірливо згадує купівлю Самойловичем карети, якою той користувався замість тогою, аби їздити верхи. Хоча спочатку подібні нововведення викликали чимале роздратування старшинської верхівки, з часом вони стали звичним елементом придворного життя і більше не зустрічали опору.

Важливою частиною політичної стратегії була й візуальна презентація державної влади за межами резиденції. Показовий приклад — приїзд Івана Мазепи до ставки короля Карла XII у листопаді 1708 року. Цей урочистий виїзд відбувався за чітким протоколом: попереду їхали старшини та довірена особа з булавою, оздобленою коштовним камінням, золотом і сріблом, слідом за самим гетьманом несли білий бунчук, що нагадував турецький кінський хвіст, а замикав процесію цілий військовий підрозділ.

Представницька культура гетьманського двору яскраво проявляється і під час урочистих бенкетів. Щоправда, побут перших очільників козацької держави був відносно скромним, а чимало майна переходило у спадок до їхніх наступників, особливо у випадках насильницького усунення попередників із влади. Розмах таких застіль вражає.

Малюнок Т.Калинського «козаки гуляють». Танцюючий козак імовірно компанієць

Малюнок Т.Калинського «козаки гуляють». Танцюючий козак імовірно компанієць

Сам масштаб інвентарю показує, що бенкет при гетьманському дворі був не приватною трапезою правителя, а важливим механізмом колективної репрезентації влади Наприклад, інвентар срібного та позолоченого посуду Івана Самойловича налічував майже півтори тисячі предметів (серед них — 77 кубків, 60 кружок, майже дві сотні склянок-«достаканів», десятки тарілок і 181 ложка). Окремі чаші майстри виготовляли у вигляді казкових істот або тварин (єдинорогів, сов, котів), а ложки прикрашали родовими гербами. Обсяг столових приборів дозволяв одночасно приймати понад 180 гостей.

Окрім офіційних прийомів, придворне життя супроводжувалося полюванням — улюбленою розвагою часів Івана Мазепи. Зокрема, відомо про доставку до гетьмана чотирьох соколів і двох кречетів у супроводі професійних пташників, які мали навчати мисливців. В інших джерелах згадуються полювання з турецькими хортами. Для забезпечення таких заходів існувала ціла мережа спеціалізованих слуг. Так, опис Батуринської волості 1726 року фіксує в селі Обмачеві понад два десятки вовкогонів, а в містечку Ропську — кількох медведників, які безпосередньо залучалися до організації полювань.

До гетьманського двору свіжу дичину постачали групи стрільців. Це такі собі мисливці. Стрільці села Перелюб уже у XVIII столітті розповідали про свої обов’язки: мовляв, «стріляли звіра та птаство, і в двір гетьманський возили, а за гетьмана Мазепи, крім стріляння звірини і птаства, возили на возах до Десни деревину, і в Батурин колоди липові, а в Сосницю до дворів гетьманських дрова возили».

Читайте також: Першій національній науковій бібліотеці України нарешті повернули її справжню історію

Ключову роль у контексті управління двором відігравали господарі двору, які керували фінансами, господарством і розглядом скарг. До ближнього кола належали маршалки, конюші, дворецькі, скарбники, шатерничі, які забезпечували побут і брали участь у церемоніях. Важливу опору гетьмана становили дворяни, покоєві слуги та гінці, які виконували делікатні доручення та дипломатичні місії. Служба гетьманським дворянином мала кар’єрні перспективи. Так, Михайло Миклашевський, який починав кар’єру гетьманським дворянином, став Стародубським полковником.

Те, що було після

Маєтності, які належали Івану Мазепі, дуже довго не давали спокою наступним володарям Гетьманщини. Спочатку їх узяв у власність фаворит, особа, наближена до імператора Петра I — Алєксандр Меншиков (той самий, хто командував штурмом міста восени 1708 року). Передусім він узяв під свій контроль Почепську, Ямпільську та Батуринську сотні.

По тому, 1726 року, було проведено спеціальне слідство щодо майбутнього стану володінь колишнього батуринського замку. Матеріали слідства зібрали у так звану «Мазепину книгу». А вже за кілька років новий гетьман Данило Апостол, маючи намір відновити комплекс рангових гетьманських володінь, проводив так зване «генеральне слідство про маєтності» по різних полках Гетьманщини.

Деякі володіння вдалося повернути у гетьманську владу, деякі вже декілька разів змінювали власність, а подекуди вдавалося повернути у підданство лише частину мешканців. Той-таки Данило Апостол просив дозволу повернути гетьманську резиденцію до Батурина, але одержав відмову.

Часи, коли гетьмани були в Батурині, залишилися в історичній пам’яті. В околицях Батурина згадуються цікаві мікротопоніми, як-от «Кочубеївщина» чи «Кочубеївський ліс», ліс Чечелівщина, острів «Мазепина пасіка» чи куток «Чуйкове», можливо, пов’язаний з родом Чуйкевичів.

Батуринський двір зник як політичний центр після 1708 року, але його сліди не щезли разом із двором. Вони залишилися в документах, маєтностях, локальній пам’яті, навіть у назвах навколишнього простору.

—

Павло Трейтяк, історик, дослідник ранньомодерної історії України; опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ


На цю тему:

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републікація матеріалів: для інтернет-видань обов'язковим є пряме гіперпосилання, для друкованих видань – за запитом через електронну пошту.Посилання або гіперпосилання повинні бути розташовані при використанні тексту - на початку використовуваної інформації, при використанні графічної інформації - безпосередньо під об'єктом запозичення.. При републікації в електронних виданнях у кожному разі використання вставляти гіперпосилання на головну сторінку сайту argumentua.com та на сторінку розміщення відповідного матеріалу. За будь-якого використання матеріалів не допускається зміна оригінального тексту. Скорочення або перекомпонування частин матеріалу допускається, але тільки в тій мірі, якою це не призводить до спотворення його сенсу.
Редакція не несе відповідальності за достовірність рекламних оголошень, розміщених на сайті, а також за вміст веб-сайтів, на які дано гіперпосилання. 
Контакт:  [email protected]