Тисячоліття горизонтальних зв'язків: чому українські спільноти важать більше за культ вождів
Версия для печати
Шкільні підручники роками нав'язували нам образ безпорадної нації, яка століттями тужила в очікуванні сильної гетьманської руки чи харизматичного лідера на білому коні. Проте реальна історія свідчить про геть інше: коли чергова імперія знищувала формальні державні інститути, в дію вступав перевірений національний механізм — скинутися в спільну касу, створити гурток і налагодити паралельну реальність.
Традиційний фокус винятково на лідерах і героях викривляє розуміння історичного процесу й приховує множинні механізми суспільних трансформацій. Тимчасом саме мережі однодумців формували альтернативне середовище, особливо в періоди відсутності власної національної держави та сталих інституцій.
У виданні "Тиждень" спробували змістити акцент із постатей на спілки митців, гуртки інтелектуалів, об’єднання меценатів, гільдії підприємців, які формували громадянське суспільство в різні періоди української історії.
Середньовіччя і ранній модерн, об’єднані за станами і конфесіями
У княжій Русі інституцією «прямої демократії» було віче — орган народного самоврядування вільних містян. Перша літописна згадка про віче зафіксована під 997 роком і стосується Білгорода на правому березі річки Ірпінь (нинішня Білогородка на Київщині). Київське віче неодноразово зміщувало князів, стежило за дотриманням суспільного договору і забезпечувало баланс влади. Сільська громада теж зафіксована в документах, зокрема в «Руській правді», під назвою верв.
Ремісники недарма селилися компактно в «професійних кварталах» за родом занять: у Києві це, зокрема, Гончарі і Кожум’яки. Купці також мали спільні правила взаємодії для уникнення конкуренції, об’єднували ресурси для найму охорони. Свою «корпорацію» мали дружинники, що формували братство з власною мілітарною культурою. У певні періоди (особливо в Галицько-Волинському князівстві) значну роль відігравала боярська рада.
Зрештою, навіть князі, попри міжусобиці, могли об’єднуватися для спільного спротиву. Як сталося, наприклад, під час Любецького з’їзду князів 1097 року, який ініціював Володимир Мономах для побудови спільної стратегії захисту від половців.
Осібне місце в середньовічній історії посідали чернечі спільноти, в українському випадку — насамперед Києво-Печерська лавра як інституція з найдовшою неперервною тяглістю.
Читайте також: Синдром туги Сердешної Оксани: страждання в українській літературі
Родовідне дерево Києво-Печерського монастиря
Ранньомодерна доба принесла нове явище — православні братства, що об’єднували містян різних професій для підтримки освіти, культури та церкви. Їхня самоорганізація уможливила благодійну підтримку бідних і сиріт, утримання шпиталів, заснування шкіл і друкарень. Найвідомішими братствами були Львівське Успенське, Київське Богоявленське, Луцьке Хресто-Воздвиженське. Декотрі братства здобували ставропігію — підпорядкування безпосередньо патріарху.
Окрім того, в ранньомодерну добу активно діяли гуртки інтелектуалів. В 1570-х склався інтелектуальний осередок довкола князя Василя-Костянтина Острозького. У перші десятиліття XVII століття архімандрит Єлисей Плетенецький запросив до Києво-Печерської лаври галицьких інтелектуалів, що сформували київський перекладацько-мистецько-науковий гурток при друкарні. У другій половині XVII століття сформувався чернігівський інтелектуальний осередок під патронатом Лазаря Барановича.
Міцно згуртованими були цехові спільноти, що мали свою ієрархію, статут, символіку, касу взаємодопомоги і навіть календар свят.
Засідання лавників. Малюнок XVII століття
Не менш організованою була і руська шляхта — частина політичного народу Речі Посполитої, що збиралася на сеймики та сейми, організовано відстоювала свої інтереси і визначала державну політику. Цей досвід самоорганізації був успадкований та переосмислений і в Гетьманщині.
Часом корпорації перетиналися – наприклад, коли Петро Конашевич-Сагайдачний вступив до Київського братства з військом.
Читайте також: День української дипломатії та Українська зовнішня ідея
Козацька рада на Січі. Гравюра з «Літописної оповіді про Малу Росію та її народ і козаків узагалі» О. Рігельмана, 1786 рік
Новий час веде в політику
Бездержавне ХІХ століття приносить цілу когорту гуртків, амбіції яких поступово зростали від культурної самобутності до політичної незалежності. Кожне десятиліття приносило новий осередок: Харківський гурток романтиків у 1820–1830-х, Руська трійця в 1830-х, Кирило-Мефодіївське братство в 1840-х. А далі — українські Громади починаючи з 1850-х, «Просвіта» в Галичині з 1868-го і в Наддніпрянщині з 1905-го. Зрештою — Русько-українська радикальна партія на чолі з Іваном Франком (1890, Львів) і Братство тарасівців (1891, Харків), Революційна українська партія (1900, Харків), Українська народна партія Миколи Міхновського (1902, Харків) і Українська демократична партія (1904, Київ).
Середовище є особливо важливим для розвитку науки, де потрібні обговорення результатів і масштабування зусиль. Плідним був час дії Тимчасової комісії для розбору давніх актів, яку заснував Михайло Максимович і до діяльності якої долучилися Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Костомаров та інші діячі. А також, попри нетривалу роботу, багато встигли учасники Київського Південно-Західного відділу Імператорського Російського Географічного Товариства (1873) на чолі з Павлом Чубинським. Встигли би значно більше, якби не Емський указ. Щоб не озиратись на імперські заборони, в тому-таки 1873 році коштом Єлизавети Милорадович у Львові заснували Товариство імені Шевченка (з 1892 — наукове).
Осередки підтримки своїх творили й інші свідомі українські землевласники і підприємці, що обирали шлях меценатства. Таким «культурним менеджером», зокрема, був Євген Чикаленко, за підтримки якого постала перша щоденна українська газета «Громадська думка» (згодом — «Рада»).
Читайте також: "Розбудити приспану й нерозвиту народну свідомість". Про побут січових стрільців
Згадаймо й кооперативний рух на Галичині і на Наддніпрянщині, де економічна самоорганізація і низова солідарність містян і селян творили фінансову незалежність від імперських центрів. Скажімо, напередодні 1917 року в українських губерніях Російської імперії працювало 7 тисяч кооперативних товариств різних галузей і близько півсотні їхніх союзів, що обслуговували 9 мільйонів осіб. Кооперація була середовищем, з якого йшло поповнення національно свідомих людей, чиї навички в організаційно-управлінській справі знадобилися в розбудові Української держави.
Ще одна сторінка в українській історії громадських об’єднань — це соціальна інфраструктура. У Галичині з 1890-х діяли «захоронки» — дитячі садочки під опікою УГКЦ для сільських дітей, чиї матері працювали в полі, а згодом — і для дітей незаможних містян. 1901 року українське жіноцтво заснувало товариство «Руська захоронка».
Першою головою стала Марія Грушевська, а до складу керівництва ввійшли також Наталя Кобринська, Ольга Озаркевич, Климентина Панькевич, Ольга Франко та інші активні жінки. Діяло й чимало інших жіночих товариств — «Кружок українських дівчат», «Кружок українок», «Клуб русинок». Початок цьому поклало заснування 1884 року в Станіславі «Товариства руських женщин». Цікавим є транскордонний аспект у виборі патронів: наприклад, за ініціативою Константини Малицької у Львові в 1910 році був створений «Кружок ім. Ганни Барвінок», що опікувався освітою незаможних дівчат.
У Києві тим часом з 1906 року діяло Товариство трудової допомоги для інтелігентних жінок та інші спільноти, що дбали про освіту, медицину та соціальне піклування.
Гурток «Союзу українок» у с. Середпільці Радехівського повіту на Тернопільщині, 1930-ті роки
Певно, найбільш дисциплінованою спільнотою на початку ХХ століття були військовослужбовці. Попри вимушену службу в складі Російської та Австро-Угорської імперій, вони за першої нагоди здійснили українізацію частин, висунули вимоги державної самостійності України і збройно боролися за неї.
Саме досвід самоорганізації в товариствах «Січ», «Сокіл» і «Пласт» став запорукою успіху Січових стрільців. Серед перших ініціатив у Києві в березні 1917 року постав Український військовий клуб імені гетьмана Полуботка. Навесні 1917 року з’явились і перші загони Вільного козацтва. Під час Першого військового з’їзду в Києві 5–8 травня 1917 року прозвучали вимоги негайного проголошення повної незалежності України та створення власних збройних сил.
Січові стрільці, 1918. Український Музей і Бібліотека у Стемфорді. Фотоархів «Леґіон Українських Січових Стрільців»
Зрештою, і представницький орган — Центральна Рада — зміг швидко постати на хвилі революції завдяки попередньому досвіду самоорганізації свідомих українців у рамках клубу «Родина». Його заснував Микола Лисенко, а продовжила опікуватися цим осередком українського життя Людмила Старицька-Черняхівська.
Не можна не згадати і про роль освітніх і наукових осередків, наявність яких забезпечувала тяглість передавання знань і можливість фахової дискусії. Такими, скажімо, були Колегія Павла Галагана, Історичне товариство Нестора Літописця (засноване 1872 року при Київському університеті) і Філологічний семінар Володимира Перетца при тому-таки закладі, який у студентські роки відвідували Дмитро Чижевський, Микола Зеров, Віктор Петров та інші майбутні видатні діячі.
Паралельно поставали й фахові мережі — товариства українських лікарів, вчителів та юристів, які не лише розвивали термінологію та професійну етику, а й надавали безкоштовну правову та медичну допомогу бідноті, перетворюючи фахову експертизу на інструмент громадської солідарності.
Читайте також: День української дипломатії та Українська зовнішня ідея
Спільноти проти тоталітаризму
ХХ століття нарешті принесло в українську літературу боротьбу генерацій, про яку мріяв Микола Євшан. У 1900-х у галицьких кав’ярнях дебатували «молодомузівці» з Іваном Франком, а в Києві — «Плеяда молодих» зі старшим поколінням Косачів і Старицьких.
Справжній вибух літературних угруповань стався в 1910-1920-х: «Біла студія», «Музагет», «Гроно», київські неокласики, «Аспанфут», «Техно-мистецька група А», «Плуг», «Гарт», «Ланка», «МАРС», «Вапліте», «Нова генерація» — далеко не повний перелік, і лише (переважно) київські літературні гурти. А були ще львівські — «Митуса», «Логос», «Дванадцятка». Мистецькі спільноти гуртувались і в діаспорі — спершу у Варшаві і в Празі, а після Другої світової — в Німеччині і в США.
Політичне життя теж рухали організовані групи — від Української військової організації до Організації українських націоналістів. У Радянському Союзі репресивні органи інкримінували обвинуваченим належність до вигаданих «контрреволюційних буржуазно-націоналістичних організацій», вбачаючи в організованому національному русі найбільшу загрозу.
Тоталітарний режим карав за будь-які прояви солідарності, проте інакодумці таки гуртувалися — в Клубах творчої молоді, в правозахисній Групі сприяння виконанню Гельсінських угод, під час спільних протестів і голодувань політв’язнів. У нелюдських умовах радянських таборів саме попередній досвід низової самоорганізації, мережевої солідарності та підпільної дисципліни ставав вирішальним. Найтриваліша і наймасштабніша акція непокори в історії системи ГУЛАГу — Норильське повстання 1953 року — стала можливою завдяки українцям, що мали за плечима досвід Української повстанської армії.
Наприкінці 1980-х саме неформальні об’єднання — такі як «Товариство Лева», товариство «Спадщина» й екологічний рух «Зелений світ» — змогли об’єднати молодь довкола відновлення національної культури й боротьби з наслідками Чорнобильської катастрофи. Усі вони гуртом стали каталізаторами розпаду радянської системи. Пісня Тараса Петриненка «Червоний вітер» (1994) містила рядки: «Хлопці, гуртуймося, дівчата, єднаймося, час кличе знову нас», які лунали під час Помаранчевої революції і Революції Гідності.
Читайте також: Українська ікона: історія розквіту й зникнення. Та чим відрізняється від російської
Зрештою багато століть досвіду самоорганізації, взаємопідтримки і побудови горизонтальних зв’язків далися взнаки під час Майданів та — особливо — добровольчого і волонтерського руху в умовах війни з 2014 року. Новітнє громадянське суспільство, що вчилося робити перші кроки на наших очах, отримало у спадок давні традиції, які засвідчують: спільноти однодумців здатні змінити хід історії.
—
Ольга Петренко-Цеунова, літературознавиця, викладачка Києво-Могилянської академії, редакторка, PhD, опубліковано у виданні ТИЖДЕНЬ
Читайте також:
- Леґіон УСС – армія легендарних
- Українське військо: секрет регенерації
- Забутий герой з Легіону УСС. Історія Ераста Коника
- Хто запровадив гендерну рівність і «мазепинку» в українському війську
- 90 років тому відбувся найгучніший замах, учинений українцями
- «Буде армія – буде державність!» Цікаві факти про Дмитра Вітовського
