Освітній фарс під прикриттям міністерства: як ректорів з усієї країни заманили на бенефіс старих еліт

Версия для печати

Підміна понять, або як робоча нарада перетворилася на засідання скандальної ГО

В умовах повномасштабної війни, коли освітня система України стикається з безпрецедентними викликами, кожна зустріч на вищому рівні має бути максимально продуктивною. Міністерство освіти і науки України анонсувало саме таку подію: робочу нараду за участю міністра та ректорів усіх державних і приватних університетів. Порядок денний виглядав більш ніж нагальним. Планувалося обговорити старт нового навчального року, формати роботи в умовах постійних загроз, болюче питання фінансування та підготовку до складної зими. Офіційні листи-запрошення обіцяли конструктивний діалог.

Однак реальність виявилася кардинально іншою, перетворивши серйозний захід на відверту маніпуляцію. Як зазначає у своєму дописі Ксенія Семенова, коли керівники закладів вищої освіти зібралися в залі, несподівано з’ясувалося, що вони потрапили зовсім не на робочу нараду міністерства. Замість заявленого формату присутніх поставили перед фактом: вони беруть участь у засіданні Спілки ректорів. Офіційний захід державного органу було використано як ширму для зборів громадської організації.

Спілка ректорів — це структура зі специфічною репутацією, яка вже не раз опинялася в епіцентрі освітніх скандалів. Попри гучну назву, вона не є офіційним представницьким органом університетів. Це звичайна громадська організація, членами якої є фізичні особи. Більше того, частина цих осіб взагалі не є чинними очільниками закладів вищої освіти. По суті, це своєрідний клуб за інтересами, який намагається монополізувати право говорити від імені всієї академічної спільноти.

Діяльність цієї організації відома своїм відвертим спротивом будь-яким прогресивним змінам. Лише пів року тому вони відзначилися гучною заявою про необхідність скасування реформи старшої школи. Тоді ситуація дійшла до абсурду: виявилося, що реальні ректори університетів під цією заявою не підписувалися, текст документа в очі не бачили, а їхні імена використали без жодного дозволу.

Незважаючи на такий шлейф скандалів, організаторам дивного заходу вдалося втягнути у свій спектакль не лише освітян, а й високопосадовців. Гостям, серед яких були народні депутати та представники Офісу Президента, подію презентували саме як офіційне засідання Спілки. Відповідно, запрошені політики виголошували подяки керівництву ГО за те, що ті нібито зібрали таке потужне представництво і виступають голосом багатотисячних колективів. Легітимізація приватної організації за рахунок державного ресурсу відбулася на очах у сотні людей.

Протидія реформам та ностальгія за безконтрольністю

Замість конструктивного обговорення виживання університетів взимку, учасники заходу стали свідками параду архаїчного мислення. Тон задавав очільник Спілки ректорів пан Куліков, чиї висловлювання яскраво продемонстрували прірву між сучасними вимогами до менеджменту та світоглядом старих еліт. Його риторика зводилася до відторгнення будь-яких систем оцінювання ефективності та небажання брати на себе управлінську відповідальність.

Особливо показовою стала теза Кулікова щодо впровадження ключових показників ефективності (КРІ). За його словами, ректори — це "не шлапаки, яким ставлять КРІ і питають, чи вони виплатили зарплату". У цій фразі криється фундаментальне нерозуміння ролі сучасного керівника. Якщо в університеті немає грошей на зарплати викладачам, очільник Спілки вважає, що за це має бути звільнений заступник міністра, а не менеджер закладу, який не зміг налагодити фінансові процеси.

Ще більш гострою була атака на міжнародні практики та партнерства. Голова Спілки відкрито виступив проти залучення сучасних методик управління, заявивши, що їм не потрібні "бекофіси", а контролювати педагогічну діяльність має виключно стара Академія педнаук. Фраза про те, що "нам привозять шось, Шаров підписує, а ми маємо ісполняти", прозвучала як вирок будь-яким спробам інтеграції української освіти у світовий простір.

Як слушно зауважує Ксенія Семенова, цей пасаж, вочевидь, був спрямований проти Британської ради. Організації, яка вже понад десять років займається навчанням освітніх управлінців в Україні, впроваджуючи європейські стандарти менеджменту. Для старих еліт будь-які західні практики виглядають як чужорідне "шось", що порушує їхній звичний, закритий від сторонніх очей спосіб керування.

Такі виступи наочно демонструють, що певна частина колишніх і діючих керівників університетів відчайдушно чіпляється за радянську модель управління. Вони хочуть зберегти систему, де держава безперебійно виділяє кошти, Академія педнаук забезпечує ідеологічне прикриття, а самі ректори не несуть жодної відповідальності ні за фінансовий стан закладу, ні за якість освіти, відкидаючи будь-які спроби впровадження об'єктивних КРІ.

Слон у кімнаті: чому університети хочуть грошей, але бояться відповідальності

Театр абсурду продовжився виступом ексміністра Станіслава Ніколаєнка, який вирішив змістити фокус уваги на Національний авіаційний університет. Він публічно заявив, що територію НАУ нібито забудувала житловими будинками новостворена Наглядова рада, яка була сформована на підставі урядової постанови про експеримент. Ця заява стала вершиною маніпуляції та відвертого перекручування фактів.

Реальність, яку вперто не помічали присутні "екси", полягає в тому, що роздачею університетської землі займалася зовсім не Наглядова рада. Як підкреслює авторка допису, архітектором цієї забудови був "плоть від плоті виродок цієї системи освіти і представник традицій вищої школи", колишній ректор Максим Луцький. Однак визнати, що корупційні схеми роками плодилися саме в рамках старої системи, для Спілки ректорів виявилося неможливим.

Цей епізод оголив головну проблему сучасної української вищої школи — тотальний страх перед справжньою автономією. Сьогодні практично всі університети вимагають фінансової свободи. Вони просять можливості не погоджувати кожен платіж із Державним казначейством, прагнуть самостійно формувати перелік платних послуг і вільно розпоряджатися заробленими коштами. Це логічний крок для розвитку закладів.

Але парадокс полягає в тому, що Авіаційний університет у рамках експерименту вже отримав ці інструменти, а разом із ними — жорстку відповідальність. Отримавши фінансову автономію, заклад зобов'язаний формувати чіткий фінансовий план і затверджувати його в Міністерстві економіки, звітуючи як державне господарське товариство. І саме ця перспектива прозорої звітності найбільше лякає традиційних ректорів.

Уся риторика зводиться до лицемірної позиції: керівники хочуть самостійно та безконтрольно ділити гроші всередині університету, але коли мова заходить про відповідальність за дефіцит бюджету чи провал управлінських рішень — винним завжди має бути міністр. Бажання мати автономію без прозорості та підзвітності перетворює заклики до реформ на банальну спробу узаконити фінансову безконтрольність.

Репутаційний удар по міністерству та втрачений час в умовах війни

Оцінюючи масштаби цього заходу, неможливо оминути логістичний та моральний аспект. Сотня чинних ректорів з різних куточків України витратили свій час, пальне та кошти на відрядження, щоб приїхати до столиці. Люди долали сотні кілометрів під постійною загрозою російських обстрілів, переривали свою роботу в університетах, які готуються до найважчої зими в історії країни. Вони їхали вирішувати питання виживання освіти.

Натомість їх змусили півтори години бути масовкою на бенефісі кількох відставних функціонерів. Замість синхронізації планів з міністерством, керівники університетів слухали тиради про те, що вартість навчання має дорівнювати ціні на хліб, що індикатори ефективності — це зло, а нові моделі управління з наглядовими радами лише "крадуть гроші". Лише після цього згаяного часу учасникам милостиво дозволили поспілкуватися з представниками профільного відомства.

Найгірше в цій ситуації те, що організатори заходу майстерно використали авторитет державного органу у власних цілях. Замаскований під робочу нараду, цей з'їзд став справжньою пасткою для нового очільника Міністерства освіти і науки. Надання державного майданчика для пустопорожніх балачок і легітимізації маргінальних ідей Спілки ректорів є колосальним репутаційним ударом по самому відомству.

І хоча в залі сиділа сотня поважних керівників, ніхто не наважився вголос констатувати цей абсурд. Система звикла мовчати і кивати, навіть коли її відверто використовують. Як наголошує Ксенія Семенова, саме тому важливо зафіксувати цей факт в історії. Це не просто невдала нарада, це симптом хвороби, коли тіні минулого все ще намагаються імітувати свій вплив на освітню політику, витрачаючи дорогоцінний час країни в стані війни.

Використання ресурсу міністерства для того, аби потішити амбіції кількох колишніх посадовців, які відчайдушно імітують власну значимість — це не просто ганьба. Це сигнал про те, що боротьба за справжню трансформацію української вищої освіти ще далека від завершення, і головним ворогом змін часто є не зовнішні обставини, а внутрішній, глибоко вкорінений острах перед відповідальністю та прозорістю.

—

Сввітлана Гринько для «Аргумент»