Розсекречені архіви «щиросердя»: як Путін 20 років анонсував війну, а Захід боявся зіпсувати вечірку

Версия для печати

Це історія про те, як один президент шукав у іншому душу, а знайшов лише застарілі комплекси КДБшника.

На початку своєї каденції Буш-молодший був настільки зачарований "молодим та енергійним" російським лідером, що видав фразу, яка тепер виглядає як історичний анекдот: "Ти той хлопець, якого я хотів би мати з собою в одній норі в окопі".

Путін, своєю чергою, майстерно грав роль найкращого друга Заходу. Він переконував Буша, що чеченці — це "учні Бен Ладена", які навіть зовні на нього схожі. Це була ідеальна маніпуляція: поки США воювали з "Аль-Каїдою", Путін під цей шумок отримував мовчазну згоду на будь-яку жорстокість на Кавказі. Навіть на тему релігії Путін жартував із присмаком чорного гумору, заявляючи, що якщо для підтримки Ізраїлю йому треба буде зробити обрізання, то він на це не піде.

Сьогодні ці стенограми читаються як хроніка втрачених можливостей та фатального самообману. Буш думав, що тримає Путіна за руку, а Путін у цей час уже тримав руку на ядерній кнопці, паралельно виторговуючи собі право на агресію проти сусідів.

Ці розсекречені меморандуми — це просто знахідка для тих, хто любить спостерігати, як світові лідери з азартним натхненням ігнорують очевидне протягом десятиліть. Тепер, коли ми читаємо про 28 пунктів «мирної рамки» 2025 року, стає зрозуміло: Путін не просто «зійшов з розуму» у 2022-му, він писав цей сценарій ще тоді, коли Трамп займався конкурсама краси, а Буш-молодший намагався розгледіти «душу» в очах колишнього кагебіста.

Читайте також: Історія хворобливої одержимості Путіна Україною. Як народжувався визрівав російський фюрер

«Україна «була віддана партійними бонзами»

Сьогодні, коли ми з тривогою аналізуємо кожен із 20 пунктів нової «мирної угоди», виникає дивне відчуття дежавю. Розсекречені протоколи зустрічей Володимира Путіна з Джорджем Бушем за 2001, 2005 та 2008 роки свідчать про те, що кремлівський лідер ніколи не приховував своїх планів. Він не «раптово змінився» — він просто 20 років чекав, поки Захід дочитає його «бізнес-план» зі знищення України до кінця. Це історія про те, як іронія долі перетворилася на трагедію нації під акомпанемент дипломатичних посмішок.

Почнемо з легендарного 2001 року, коли в замку Брдо в Словенії Джордж Буш побачив у Путіні людину, «якій можна довіряти». Поки Буш милувався хрестиком на грудях російського колеги, останній, ледь стримуючи сарказм, пояснював, що Росія «добровільно» віддала тисячі квадратних кілометрів територій. У вже далекому 2001-му Путін прямо казав, що Україна, яка була частиною Росії століттями, була «просто віддана» партійними бонзами. «Люди в Росії відчувають себе обдуреними великомасштабними змінами, які принесли свободу, якою вони не можуть насолоджуватися», — ділився болем майбутній диктатор. За логікою Путіна, свобода для росіянина — це як складний швейцарський годинник у руках неандертальця: наче і блищить, і механізм цікавий, а як ним користуватися, щоб не зламати або не отримати по голові, ніхто не пояснив.

Це був геніальний хід: виставити демократичні цінності як джерело страждань. Мовляв, Джордже, ми б і раді бути як ви, але наші люди від цієї вашої волі лише сумують. Тож краще ми їм повернемо звичний стійловий режим — так їм буде спокійніше.

Насправді під цим «розчаруванням еліт» Путін мав на увазі зовсім інше. Олігархам 90-х не вистачало не свободи, а стабільного «даху» та гарантій, що їх не розкуркулить наступний президент. Путін пообіцяв їм цей спокій в обмін на лояльність. Він фактично сказав Бушу: «Еліта хоче порядку, а не конкуренції, тому я зараз цей порядок наведу».

Вже тоді в його словах звучала не туга за СРСР, а образа ображеного власника, у якого вкрали улюблений актив. Поки Захід обговорював протиракетну оборону, Путін уже розкладав карту «історичних земель», чекаючи моменту, коли можна буде пред’явити чек за «подарунки».

Ці слова були фундаментом для всього, що сталося потім: згортання вільних ЗМІ, розгону опозиції та встановлення вертикалі. Путін майстерно використав посттравматичний синдром росіян після розпаду СРСР, щоб переконати Захід: «Росіянам не потрібна ваша демократія, вони від неї хворіють. Дайте мені їх "лікувати" самотужки».

Буш, судячи з того, що він продовжував вважати Путіна «своїм хлопцем в окопі», цей аргумент з'їв і навіть не похлинувся. Він повірив у казку про «розчарованих росіян», не помітивши, що головний розчарований сидів прямо перед ним і вже готував план, як перетворити це розчарування на довічну владу.

До 2005 року іронія ситуації лише загострилася. У Білому домі Путін з артистичним сумом розповідав про північнокорейців, які «готові померти за ідеї комунізму», і наголошував, що «не потрібно багато релігійних фанатів із ядерною зброєю».

Дивно чути це сьогодні, коли саме північнокорейські солдати стають частиною російської воєнної машини, а іранські дрони щоночі атакують українські міста. У 2005-му Путін вдавав із себе відповідального гравця, який боїться «малих ядерних зарядів», бо вони «змінюють психологію лідерів». Як бачимо, власну психологію він змінив досить швидко: від роздумів про небезпеку ядерного тероризму він перейшов до прямого ядерного шантажу всього світу.

Читайте також: Чому колективний Захід позбавивши Україну ядерного щита не вивчив урок

Холодна війна в мініатюрі

Путін та Буш в Сочі у 2008 році. Фото: Володимир Радіонов / РІА Новості

Проте справжній «момент істини» настав у Сочі у 2008-му. Саме тоді, за 14 років до повномасштабного вторгнення, Путін прямо заявив Бушу, що Україна — це «штучна держава», зібрана зі шматків Польщі, Румунії, Угорщини та Росії. Він фактично продиктував майбутню доктрину війни: 17 мільйонів росіян, «вороже НАТО» і загроза розколу країни.

Саркастичне «Чому?» від Буша на застереження про конфлікт через Україну сьогодні виглядає як пік політичної наївності. Путін тоді не просто попереджав — він анонсував «футбол головами грузинів», про який згадував у контексті Кавказу, і натякав, що Україна повторить цей шлях, якщо посміє вийти з-під його парасольки.

Читайте також: Путін просив НАТО не приймати Україну і Грузію, бо це «послабило б його позиції»

Остання зустріч у 2008 році вже більше нагадувала холодну війну в мініатюрі. Путін почав лякати Буша тим, що ракета з підводного човна в Північній Європі долетить до Москви за шість хвилин, і тоді весь ядерний арсенал РФ буде в небі. Буш, намагаючись зберегти обличчя перед візитом до Сочі, просив Путіна бути "джентльменом" у своїх коментарях на саміті НАТО в Бухаресті. Як ми знаємо, джентльменства там не було, а була підготовка до нападу на Грузію та Україну.

Сучасний контекст путінських «28 пунктів мирної угоди» — це лише вишукано оформлена версія тих самих сочинських тез 2008 року. Коли навіть в новому драфті ми бачимо пункт про обмеження ЗСУ  або «спільне управління» ЗАЕС, ми чуємо відлуння тих самих розмов про «паритет» та «врахування інтересів 17 мільйонів».

Путін завжди хотів одного: повернути «своє», і він був надзвичайно послідовним. Поки Захід намагався «задобрити» його вільним ринком та членством у СОТ, він вибудовував ідеологічний фундамент для анексії. Його розповіді про «толерантність та освітні програми», які ми бачимо в пункті 13 сучасної угоди, виглядають як зла насмішка, якщо згадати, що він говорив про «цивілізаційну приналежність» України ще два десятиліття тому.

Читайте також: Американська "Котлета по-київськи": нинішній Білий Дім врахував "українські" помилки попередників лише частково

Читаючи ці меморандуми сьогодні, стає очевидно: війна не була помилкою чи випадковістю. Це був довгостроковий проект, про який Путін відкрито заявляв на кожній зустрічі. Західні лідери просто воліли вірити, що це лише «складний характер» або «риторика для внутрішнього споживання». Сьогоднішня «мирна рамка» з її територіальними компромісами та референдумами — це фінальний акорд тієї самої симфонії, яку Путін почав грати ще в Словенії у 2001-му.

Іронія в тому, що через 20 років ми знову обговорюємо ті самі «червоні лінії», які він намалював ще тоді, коли в Овальному кабінеті пахло не порохом, а ароматом дорогих сигар і вірою в «кінець історії».

—

«Аргумент»

Читайте також: 

• Як Україна передала Росії стратегічні бомбардувальники, які зараз знищують ракетами українські міста?
• Хто зрадив Україну під час підписання "Будапештського меморандуму"?
• Як Україна добровільно озброїла Росію, а сама роззброїлась
• Ми востаннє звертаємося до Будапештського меморандуму - промова Президента України у Мюнхені
• 25 років Будапештському меморандуму: що насправді обіцяли Україні
• Як Захід та Україна повелися на фальшиве російське миролюбство
•  Декілька слів про Будапештський меморандум - нам є до чого апелювати
• Ще раз про Будапештський меморандум: настав час повернути Україні зброю
• Знайшлись списки серійних номерів ракет які Україна передала РФ, тепер ці номери знаходять на уламках після обстрілів
• Чому та хто змусив Україну роззброїти свою армію?