Ірина Фаріон: Чому ми від влади до влади загрожені втратити державу. Частина 111
Версия для печати
Відкрита лекція Ірини Фаріон, доктора філологічних наук, професора НУ «Львівська політехніка», з теми «Основи культури мовлення».
- Слава Україні! Я дуже рада вас бачити в такій кількості, в доброму гуморі, у бігові та зустріч один одному.
Я щаслива, що можу поговорити у краєві Уласа Самчука. Мій курс української мови для студентів 5-го курсу починається із читання статті Уласа Самчука «Нарід чи чернь?». Мої студенти, власне, аналізують, що змінилося від 1941 року, наскільки ми сьогодні можемо вважати себе народом чи чернью, і наскільки форма «нарід», яку вживає ваш славний земляк Улас Самчук, викладається у сучасну українську норму.
Тому предмет нашої сьогоднішньої розмови – це плинність нашої норми. І як нам, педагогам, пояснити це дітям, пояснити студентам, пояснити собі, що сьогодні є мовною конституцією, а що не є мовною конституцією.
Я думаю, що кожен з нас усвідомлює, що держава буде сильна тільки тоді, якщо вона має конституцію, яку виконують. Так само мова. Мова триматиме нас вкупі в тому випадку, якщо буде загальнонаціональний стандарт.
Власне, сьогодні ми поговоримо про цей загальний стандарт української мови на тлі її багатодіалектності, на тлі дуже потужних інтерференційних явищ, які були в нашій мові. І на тлі, шановна громада, урізання нашої історичної пам'яти.
Кожен з нас, мабуть, знає, що колись був єдиний факультет історико-філологічний, бо вивчати українську мову, не знаючи української історії, це все одно, що мандрувати тілом без душі. На жаль, ці дисципліни існують сьогодні окремо, і через те ми часом не маємо універсального погляду на те, що є нашою нервовою системою. А нервовою системою є, власне, мова.
Я дуже тішуся, що нещодавно в Києві в Академії наук була презентація потужної монографії, яку уклали історики, яка називається «Ідентичність і мовне питання». Саме історики Академії наук вирішили проаналізувати низку указів заборон української мови, які були абсолютно вмонтовані в історико-політичний контекст. Не просто перелік тих указів, не просто знання, що був такий-то і такий указ - а чому цей указ тоді виник. Що це все свідчить? Це свідчить про дуже важливу річ, що ми знову виходимо на межу наук, і саме межа наук допоможе нам заглибитися у найважливішу проблему – проблему мовної норми.
Думаю, що кожному з нас відомі слова великого німецького філософа Хайдеггера, який казав, що «мова – це дім народного буття». Дім – це там, де тебе захищено. Дім – там, де є мама, тато, дідусь, бабуся, де є твоя подушка, де є твоє ліжко, де тобі тепло.
Цей дім можна собі уявити у вигляді кількох поверхів. І якщо поговорити про зв'язок між тими поверхами у великій мовній будівлі, то тим зв'язком, без сумніву, є наша з вами фонетична система. Ця фонетична система, з погляду на зовнішні політичні чинники, зазнала в українській мові неабиякого розхитування.
Перш ніж я перейду до аналізу розхитування нашої фонетичної системи, зроблю лише коротку заувагу, що на екрані ви можете спостерігати за роботами моїх студентів, архітекторів, дизайнерів Національного університету «Львівська політехніка». Дякую вам у вашому навчальному закладі за те, що на сцені я побачила кілька наших робіт, тому що ці роботи ми видали чотирма збірниками. Малювали ми ці роботи, починаючи з 1998 року, тобто ще з минулого тисячоліття - подивіться, які ми древні, аж страшно собі це уявити! Але древність дає тобі відчуття кореня, дає тобі відчуття зв'язку з тими поколіннями, які відійшли фізично, але вони ніколи не покинуть нас духовно.
Звісно, я маю на увазі цей український тріумвірат Шевченка, Лесю і Франка. Ми, до речі, цього року увійшли у два ювілейні роки - у рік Лесі Українки і рік Івана Франка. Так от, мої студенти малювали це упродовж 12 років …
Я передам наступного разу … останній добірку плакатів. Це великого формату плакати, здається, їх там є понад 30 штук, які ваш інститут зможе використовувати за потребою.
Я мала намір минулого року відновити цей проєкт, але не завжди маєш того студента, який здатен знайти новий образ, аби мову намалювати …
Тому, говорячи про мовну норму, ви одним очком можете спостерігати за тим, що ви бачите на екрані. Це не треба коментувати. Це наш біль, наша трагедія і наше бажання бути бідними і самодостатніми.
Так от, що означає сучасна українська фонетична система? У чому полягає специфіка розхитування мовної норми на фонетичному рівні?
Ми знаємо про укази заборон мови як соціолінгвальний чин. Але ми не завжди акцентуємо на тому: аби знищити українську мову, треба було проникнути в її внутрішню структуру. Одна річ, коли ти вдарився сильно і забій видно на твоїй шкірі.
Інша річ, коли отруту впорснули всередину. І ця впорснута всередину отрута починає тебе роз'їдати.
Це був винахід “совєтскіх врємьон”. Якщо неможливо заперечити, що української мови немає, якщо неможливо заперечити існування українського народу, то тоді треба так зробити з українською мовою, щось таке зробити, аби уподібнити її до російської. Це був унікальний винахід 1933 року. Коли замість уподібнення української мови із російською було змінено її фонетичну структуру, змінено литератичну структуру, синтетичну структуру, морфологічну структуру і словотвірну структуру.
До цього не додумувалися ні в XIX столітті, ні в другій половині XVII століття. До цього не додумувалися поляки. Коли варшавський сейм ухвалювався, що з 1696 року руська мова перестає бути державною, а руський писар має по-польському писати.
Просто був зовнішній чинник заборони мови. А тут була новація унікальна: було знищено перший соборний, науковий, академічний український правопис 1928-1929 року.
Чому в одних виданнях ми маємо 1928 рік, в інших виданнях - 1929 -й? Тому що в 1929 року його прийняла Академія Наук. 1928-го року цей правопис до виконання підписав чи не найкращий з усіх міністрів освіти, який в нас був за час існування нашої української держави - Микола Скрипник.
От як це був найкращий міністр, то в тодішніх умовах йому залишалося тільки одне – застрелитися. І він застрелився 7 липня 1933 року, відразу ж після того, коли був розстріляний правопис 1929 року. А разом із розстріляним правописом 1929 року і, в принципі, всі 50 мовознавців, які його напрацьовували.
Напрацьовували його не у Львові, напрацьовували не в Києві - напрацьовували в Харкові. І для того, щоби цей правопис став мовною конституцією, для того, щоб він охопив своїми крилами усю країну, для того, щоб показати нашу цілісність. Для того, щоб показати нашу здатність стандартувати те, що тривалий час заборонялося і заперечувалося.
Для цього треба було скликати учених зі всіх теренів України. В Харкові це було зроблено. З Галичини там були представлені Іларіон Свінціцький, Кирило Студинський і Василь Сімович. Власне, вони троє і вижили, тому що вони повернулися з Харкова в Галичину, і Галичина також прийняла цей правопис. Але ця наша радість торжества нашої фонетико-морфологічної - ще не лексичної! - системи протривали дуже мало. До 1933 року, коли цей правопис було оголошено націоналістичним.
Скажіть, будь ласка, що сподібне було в світі ще, щоб правопис оголошували націоналістичним?!.
Те, що забороняли якусь мову, це зрозуміло. Ми знаємо, що День студента існує через те, що студенти Празького університету вийшли на площі в Празі і голосно говорили чеською мовою, засвідчуючи свою чеську ідентичність супроти до німецького пресу. Ми знаємо, що Міжнародний день рідної мови 21 лютого є через те, що студенти Республіки Бангладеш сказали: ми не хочемо слухати лекції французькою мовою, ми хочемо їх слухати мовою бангла.
Але чи щось в світі було подібне, щоб внутрішня структура мови була змінена?!
Чи знали ми про це? Звісно, що не знали. Тому що правда – це несамовита сила. Задайте Біблію: “пізнаєте істину – вона зробить вас вільними”.
Тому цю правду про нашу мову, про наш правдивий правопис, про нашу правдиву фонетичну систему від нас було закрито щонайменше років 70!
Я також про це абсолютно нічого не здогадувалася. Якось, здається, 2003 року я випадково увімкнула телевізор (тоді я ще дивилася телевізор; тепер моя нервова система вже не сприймає того, що через телевізор показують). І я побачила несамовиту суперечку між моїм кумиром і антикумиром. Мій кумир – це, звісно, тодішній директор Інституту української мови, тепер керівник відділу історії мови Василь Васильович Німчук, член-кореспондент Академії наук. Філологи, особливо історики мови, дуже добре розуміють, що це атлант, який тримає на собі небо історії української мови.
А без історії мови ми не пояснимо жодного сучасного явища. Не існує мова лише в синхронному зрізі. Мова – це обов'язково діахронне-синхронне явище.
І це один із найнадійніших методичних прийомів - йти в суспільство з усвідомленням того, що я сьогодні в мові маю тільки те, що було вчора. І сьогодні я здатен прографувати мовні явища на завтра. Не розірвати цієї діахронно-синхронної залежності.
Через те українським філологам заборонено було студіювати українську мову глибше, ніж 14 століття! Бо, мовляв, до 14-го століття ми були одним-єдиним народом і мали одну-єдину мову. Я вже не буду навіть казати, з ким.
Так от, я повертаюся до цього фонетичного хребта мови і до телевізора, що я там побачила. Я побачила шалену суперечку межі Василем Васильовичем Німчуком і таким собі Толочком (академік НАН Петро Толочко - А.), який перетолочував все українське, що в Україні було! У цій полеміці програв, звісно, Василь Васильович, позаяк, він не був зубатий, він не був агресивний, він не був наступальний.
Сидів академічний учений, приголомшений з невігластва археолога, який доводив йому, що правопис 1929 року - це історична минувшість. Що, мовляв, так історично склалося, цей правопис треба “відпустити”. Я собі подумала: як це?! Щоб впав би хтось з п'ятого поверху, поламав би собі ребра, я би йшла, він би просив помочі в мене, а я би йому казала: “слухай, так історично склалося, що ти впав з п'ятого поверху, то то твій клопіт. Лежи собі тут і здихай”? Чи я би не мала викликати швидкої допомоги, аби тому чоловікові, який потовк собі ребра, наклали гіпс? Що це за філософія?
Як це так “історично склалося”? Ніколи нічого історично не складається, все рукотворне! Чиїсь руки приходять і це творять, чиїсь думки матеріалізуються у відповідний чин.
Отже, хто згвалтував мову в 1933 році? Чому цей правопис став такий небезпечний? Чому сьогодні, у 2016 році я маю писати так, як сказали три людини, які не мають жодного стосунку до української мови, до українського слова, до української культури і тим більше - до історії мови?!
Після цього страшного дебатування, яке я побачила на П'ятому каналі, я встала вночі і почала в пам'ятці шукати якусь книжку про історію українського правопису.
Мене це ніколи не цікавило. Мене кандидата наук тоді, доцента катедри української мови, мене це не цікавило. Я також працювала за тим правописом. Я не знала, що був якийсь інший правопис, який було тавровано, оголошено і названо націоналістичним. Отже, я не знала, за якими нормами живе моя мова. А як мова може жити ненормовано? Як вона тоді нас всіх об'єднає? Коли на превелике щастя є ще пряма мова землі, а пряма мова землі – це діалекти.
І кажуть мудрі люди, зокрема професор Тищенко (професор Костянтин Тищенко - А.): поки живуть діалекти, доти живе мова. А один з політологів російських з українським корінням, Андрій Окара, сказав класну річ, що російська мова в Україні завжди буде мертва, тому що вона ніколи не буде підживлена соками української землі. А те, що вона не підживлена соками української землі, служить наше фундаментальне дослідження – тритомовий діалектологічний атлас.
Діалектологічний атлас – це щось завдовжки з оцей стіл, який стоїть переді мною, де українська мова у своєму діалектному вияві маркерами нанесена на карту. Це хто? Себто усі наші терени говорять винятково українською мовою. Жоден терен нашої з вами землі не говорить іншою мовою!
Природна мова тут лише українська! Будь-яка інша мова привнесена “згори”. Інша річ, що ця інша мова буде до такої міри агресивною, до якої міри ми будемо поступливі.
І нема чого їм ставити запитання, чому вони такі агресивні. Треба ставити запитання собі, чому я такий поступливий. Чому на моїх теренах, де прописані українські діалекти, може панувати ще якась інша мова? Що з моїм народом є, який не здатен це записати?!
Чому це так сталося в 33-му році, що раптом у травні всі мали перейти на дивний правопис? Який сьогодні став “” і “природним”? Це все одно, що у вас би був 36-й розмір ноги, а вам би купили менш 35-го, запихали туди лапку вашу і сказали: пхай собі туди ноги; кажи, що тобі зручно. І так, за місяців три, вам реально стане зручно. Ви атрофуєте свою ногу до цієї форми, яку вам накинули. Накинули з якоюсь глибочезною метою.
Тому що все, що відбувається в мові, воно насправді має дуже поважну ціль. Тому що мова – це Держава. Тому що мова – це Нація.
Наші предки з вами це розуміли. Значна частина українського суспільства цього не розуміла. І хто з тих наших державників усвідомив це вперше? Мабуть, будете здивовані. Перший це усвідомив Богдан Хмельницький. Коли він зрозумів, у що він влип із царем Алєксєєм (як воно там, “по-батюшкє”, не пам'ятаю), він вирішив розірвати цю Переяславську угоду і вступити у спілку із шведами. І тоді шведському королеві він поставив умову – я вступаю з тобою в так званий Раднотський союз (Раднотський договір - А.) за однієї-єдиною умови. Що я не просто є володарем Київського воєводства, Браславського воєводства - я стаю володарем Руського князівства. На що король каже: якщо я визнаю тебе володарем Руського князівства, мені поляки оголошують війну; пошто то тобі? Хмельницький відповідає: тому що межі моєї держави – це межі руського язика. Як просто і легко! “Межі моєї держави – це межі руського язика”!
І те, що руський язик опинився через польське загарбництво з 1387 року у складі Польського королівства - ну це вже була неспроможність галичан захистити себе… Ви уявляєте глибоку мудрість Богдана Хмельницького?
Хто далі підхопив цю ідею? “Межі моєї мови – це межі моєї держави!” Це вістря моєї нації!
Його наступник – Іван Виговський. Перша стаття Гадяцького трактату - “Межі Руської держави – це межі руського язика”.
Хто далі не лишався того? Не лишався того, який казав, що я не буду гетьманом лише лівобережним, я буду гетьманом лівобережним і правобережним? І Галичина! Галичина – це також. Це був Дорошенко (гетьман Петро Дорошенко - А.). Оці наші з вами гетьмани, оцієї передмодерної доби виписали нам дорожню карту побудови Соборної Української Держави.
Без усвідомлення того, що мова – це найповажніший кордон, не буде ця держава держати нікого. Розтікатися буде, як пісок буде витікати спід наших пальців! Хіба не витікає? Витікає!..
Скільки теренів ми вже втратили? Скільки тисяч квадратних метрів і кілометрів у складі Польщі, у складі Білорусі, у складі Росії?
Пан Петро казав, що ми не будемо говорити тут про політику. It's impossible, неможливо політику від'єднати від мови! Тому що мова – це насправді і є сутність Держави.
Ми не мали держави. Що нас врятувало, як етнічну цілісність? Як етнічна цілісність ми врятовані винятково завдяки мові!
Тому дякую нам, нашим славним академикам, історикам, які зробили оцю класну монографію «Українська ідентичність і питання мови». Будемо презентувати її у Львові, у моєму проєкті «Від книги до мети» 22 березня - якщо все буде добре, не буде якихось особливих катаклізмів. Тобто, наші державні діячі – не політики, а державні діячі.
Бо наша політика сьогодні – це танці паралітика, як казала Ліна Костенко. А це танці паралітика через те, що суспільство нагадує танці паралітика.
Політика ніхто не вирощує в пробірці. Політик – фокус того, що викинуло на поверхню суспільне мислення. Так от оці три гетьмани – Хмельницький, Виговський і Дорошенко. Вони виписали чітко усвідомлення того, що це держава. Вони вперше вказали і визначили основну, магістральну, визначальну, стрижневу функцію мови, яка називається «суспільно-креативна функція мови». Суспільно-креативна функція мови! Мова творить Націю і Державу!
І мова мусить мати конституцію. Ця конституція називається “правопис”. І ця конституція називається “словник”.
То є дуже важне, як все казав мій тато, піти до шафи, чи зайти тепер до вуйка гугла і знайти собі то джерело, яке підтвердить: правильно ти вживаєш це слово; стандарт то є, чи не стандарт. Якщо ти його не знаходиш в стандартизованому лексикографічному виданні - може, це діалектна форма? Боже! І що частіше я буду вживати цю діалектну форму, то більше шансів ця діалектна форма отримає, аби проникнути у стандарт.
Ніколи не треба позбуватися своїх діалектів! Якщо в мене в Галичині кажуть “пательня”, то чого я зі своєю пательнею маю сковороді поступитися? Та ніколи в житті не поступлюся я зі своєю пательнею! Тому що це слово моїх батьків.
А для мене найбільша Батьківщина - це моя маленька хата, де жила мама з татом, діду з бабцею. Як мій святий діду казав “гибай звідси”, то я всім буду казати, що гибати – це те, що зараз посилання кудись. Куди нас тепер всі посилають – самі знаєте. Тільки пошлеш, відразу всі розуміють, куди йти. Що хтось туди заходив – важко сказати, але посилають туди всі. То я маю забути слово діда “гивати?
На тему посилання… Спеціально прихопила вам один трагікомічний документ, здається, який у вас є під руками, так? Бо це, насправді, трагікомічний документ. Якщо я це зараз не визвучу – я забуду. А філологам це дуже буде важливо, тому що, шановні філоложенята, на нас наступають зі всіх боків. Наступають з боку політики-паралітики, а з іншого боку на нас наступають правники. Ми знаємо, що вони називаються нашою мовою правники, хоч мій називаємо ще латинською мовою “юрист”. Розумієте?
Тобто, насправді, українська мова за своїм лексико-семантичним наповненням вступає у страшний конфлікт із законами, які ухвалюють ці паралітики у різних установах.
Так от, уявіть собі, їхала я Рівним вашим і спостерігала за назвами крамниць і ще там чогось, і звернула увагу, що у вас не так вже багато, що я там бачила сьогодні з ранку, чужомовних назв. А Львів страшенно занечищений тими чужомовними назвами. І коли я була депутатом обласної ради, я звернулася до прокурора Львівської області з тим, щоб прокуратура дала оцінку занечищенню онімного простору Львова. І ось переді мною документ. Спеціально я його прихопила. Документ заступника прокурора Львівської області на прізвище Татарин (дуже промовисте прізвище, так?).
У Литовському статуті (Литовський статут … три видання … 1529-й, 1566-й, 1588-й рік) була одна стаття дуже важлива і актуальна для нас сьогодні: “Чужинцеві урядів не дати, чужинцеві землі не продати”.
Що ми маємо сьогодні в Україні? Без коментарів, правда? Я ж сказала, що не можна говорити про сучасний етап розвитку України, не сягаючи її історії.
Які мудрі були наші предки, які розуміли, що чужинця до уряду пустити не можна! І не можна продати йому ні краплі своєї землі! Бо якщо ти пустиш чужинця до уряду і продаси йому землю, ти зміниш соціальну основу буття нації.
Прийде чужинець зі своєю мовою і зі своєю культурою і скаже, що йому “здєсь хорошо”. … Отже, що мені відповідає пан Татарин? Спочатку листом, а потім власною персоною. Що каже наш закон про рекламу, відповідно до якого ми не можемо захистити наш онімний простір, тобто простір називання. От послухайте лише:
“ … Відповідно до статті 3 Закону України “Про охорону прав та знаки для товарів та послуг”, знак для товарів та послуг є об'єктом інтелектуальної власності і становить відповідне позначення. Тобто, знак для товарів та послуг є зображенням.
І всі елементи знаку повинні сприйматися як зображення, яке має розрізнювальну здатність, а не як слова, що мають смислове значення”.
Чуєте?! Мені юрист сказав, що слова значень не мають! Його це не хвилює!.. Це просто знак…
“... У зв'язку з цим, слово чи літери, які є елементами знаку, є лише графічними символами. А спосіб їх написання та оформлення, а не зміст чи переклад, відрізняють один знак для товарів та послуг від іншого. Тобто, знаки для товарів та послуг не підлягають перекладу будь-якою мовою”.
Коли це було озвучено, я тоді піднесла руку і кажу: скажіть, будь ласка, якщо, наприклад … вирішила змінити свій фах і стала підприємцем, і захотіла назвати крамницю, яку вона відкрила. І цю крамницю вона назвала з допомогою трьох літер: ікс, ігрек, йот (Х.У.Й. - А.). Так? Це буде правильно?”, - питаю я прокурора.
Депутати, звісно, лягли на столи зі сміху. Прокурор знизив плечима: “Так, це буде правильно. Це буде правильно, тому що це не слово - це графічне зображення”.
Ось, шановні педагоги, в таких умовах, між Сциллою і Харибдою, політиків і паралітиків, і з винутими смислами слів юристів, ми маємо йти до молодих людей і казати їм, що мова виконує суспільну і креативну роль. А вони будуть казати: “де ця роль? Її не видно між тими двома абсурдними сенсами”.
Але я повертаюся до цієї умовної конституції, правопису (19)33-го року. Послухала я оцю суперечку між Василем Васильовичем і Толочком. Знайшла вночі книжку найгеніальнішого українського філолога, зараз вам прізвище назву його, можливо, ви і без моєї інтерпретації назвете це прізвище. Це той, який був міністром освіти УНР, міністром віросповідань. Це той, який зробив для нас все. Ну, це той філолог, який зробив ВСЕ! Хочете Біблію українською мовою? Маєте біблію українською мовою! Хочете Службу Божу Іоанна Златоуста українською мовою? Маєте! (Божественна Літургія святого Йоана Золотоустого (або Іоанна Златоуста) — це головне християнське богослужіння у візантійському обряді - А.) Хочете перший словник з культури мовлення? Маєте! Хочете конкордацію творів Тараса Шевченка? Маєте! 218 тисяч слів, кожне розписане, з усіма граматичними формами, лексичним наповненням? Маєте!
І найважливіший, найважливіший політичний імператив: станете незалежною державою тоді і тільки тоді, коли до Росії будете їздити разом з перекладачем.
Понад три тисячі номінацій! Три четвертих спадщини не опубліковано взагалі! Крім того, що він політичний діяч; крім того, що він релігійний діяч; крім того, що він міністр, він ще й, виявляється, майстер слова. Величезна кількість художніх текстів, абсолютно закритих для українців!
Я говорю про унікального Івана Огієнка.
Якщо вже сьогодні тема нашої розмови - культура мовлення, то саме він перший заснував журнал «Рідна мова», який, звісно, виходив у Варшаві, де поняття культури мови поставили на наукове підґрунтя. Бо ще і наш з вами відомий Мелетій Смотрицький зауважив на поняття чистоти мови.
Він дбав, звісно, про чистоту церковнослов'янської мови, пригадуйте? Але, дбаючи про чистоту церковнослов'янської мови і описуючи церковнослов'янську мову, він не міг не скористатися її величністю староукраїнською мовою.
Він не дуже дбав про чистоту староукраїнської мови, але сам він тоді вперше, це 1619 рік, витесав оце поняття культури мовлення. А що таке культура з латинської? Це “догляд”! Якщо хтось думає, що українську мову можна вивчити за якийсь там курс трирічний чи дворічний, то я до нього піду в репери, тобто в учні. Нехай він буде репетитором у мене. Тому що якщо ти щодня не будеш вправуватися, то ти не будеш носієм культури мови. Ти будеш носієм інструменту спілкування.
Але ж ми з вами можемо спілкуватися англійською, німецькою, французькою. Щодо української, вибачте, це єдина мова, якою ми живемо. Тому Іван Франко в ювілейні роки, якого ми входимо, знав шістнадцять мов, але жив однією. Леся Українка знала десять, але жила однією. Тарас Шевченко — чотири, але жив однією. І коли його запитали жандарми в (18)47-му році, “звідки такий успіх вашого “Ковзаря”? Ну що це за нара така, що всі тут читають ці вісім поезій?”, Шевченко сказав, «Мабуть, тому і тільки тому, що по малоросійському написано” той “Ковзар”. А потім казав, «Я нічого не хочу в того народу, тільки щоб він свого не цурався». А він тільки того і робить, що свого цурається. І тому держави немає! А як має, то весь час загрожений …
Поляк — не загрожений, німець — не загрожений, словак — не загрожений, чех — не загрожений. А ми від влади до влади загрожені втратити державу! А держава держиться мовою, тому що що мова – це духовна субстанція, а держава – це інституційована субстанція.
І якщо ми стільки років не мали держави, то найважливішою духовною інституцією в секреті є її величність Мова.
Виявляється, що ми усе життя з вами доводимо аксіоматичні речі і зводимо українську мову до жахливої функції, яка називається функцією комунікації. Це скаже кожен вчитель, розгорнувши будь-який підручник.
Я вже мовчу про те, що пишуть в посібниках зі вступу до мовознавства і з загального мовознавства. То що, тим професорам клепки не стає усвідомити, що основна функція мови - зовсім не функція комунікації, а функція креації, функція творення, творення Нації і Держави. Так от саме Хмельницький, Дорошенко і Виговський вперше у своїх документах це виписали!
—
Початок дивіться тут:
-
«Фаріон дана нації на виріст» Частина 1
-
Ірина Фаріон. ДіЯгноз – Арєстовіч: малий про великих. Частина 37
-
Ірина Фаріон: Ставаймо нацією з колючками. Частина 42
-
Ірина Фаріон: Громадянство і мова - це зброя. Частина 48
-
Ірина Фаріон: Лише меч може принести мир. Частина 56
-
Ірина Фаріон: Безпека світу - це безпека України. Частина 57
-
Ірина Фаріон: Історія - це те, що завжди. Частина 73
-
Ірина Фаріон: «Герої платять за покидьків». Частина 91
-
Ірина Фаріон: Найкраща Донька своєї Мови. Частина 96
-
Ірина Фаріон: “5 років президентства Зе-”. Частина 102
-
Ірина Фаріон: Уроки щастя. Частина 105
