Горизонталь влади. Чому підсумок виборів у Сербії — це більше, ніж поразка Вучича

Версия для печати

 Результат сербських виборів найбільше нагадує не перемогу одних політиків над іншими, а перемогу народу над політиками загалом. 

25 жовтня Сербська прогресивна партія Олександра Вучича, яка керувала країною 14 років, програла парламентські вибори «Студентському списку» — руху, що виник у результаті протестів після обвалу навісу вокзалу в Нові-Саді. За переможцями не стоять ані олігархи, ані перебіжчики з еліти, ані Захід, а в самому русі уживаються ліберали й націоналісти, об’єднані вимогою ефективного управління. Ці вибори стали одним із перших випадків, коли вулиця не зруйнувала стару інституційну структуру, а мирно заповнила її собою. І тепер їй належить довести, що сила протесту може стати силою управління.

Переможний гол

Визнаючи поразку ввечері 25 жовтня, Олександр Вучич виголосив важливу фразу: окрім «Студентського списку» та його власної коаліції, більше ніхто не пройшов до парламенту — не враховуючи партій національних меншин. За попередніми даними виборчої комісії, «Студентський список» отримав 52,5% голосів, список Вучича — 39,3%. Соціалістична партія Івіци Дачича, заснована ще Слободаном Мілошевичем, набрала 2,2% і не подолала 3-відсотковий бар’єр. Решта списків, включаючи коаліцію старої опозиції «Європейська Сербія», не набрали навіть 1%.

Тому головне в Сербії — не перемога проєвропейської демократичної опозиції над неєвропейською автократією, що формується. Ключовим є перемога горизонталі над вертикаллю: мережевого руху, який висунув на вибори політичних ноунеймів, над ветераном Вучичем, який у політиці з 1990-х і керував країною з середини 2010-х, — але також і над старими опозиційними партіями. 

Це більше нагадує не перемогу одних політиків над іншими, а перемогу народу над політиками загалом. У ніч на 26 жовтня Белград святкував так, ніби Сербія забила переможний гол на чемпіонаті світу: це було об’єднуюче народне свято, а не розколююче політичне. Показовою є доля провладного наметового табору в центрі міста. Ще ввечері в день голосування туди стягували групи чоловіків у чорних худі та підвозили нові намети. Але після того, як Вучич визнав поразку, вони не просто покинули свій табір — деякі, за свідченнями очевидців, почали змішуватися з натовпом студентів і скандувати переможні гасла разом з ними. Вучич йде, контракт з ним втратив чинність.

Багато хто з цієї групи підтримки влади належить до футбольного середовища, тому аналогія з переможним голом виглядає ще переконливішою. До речі, покинутий провладний наметовий табір у ніч перемоги частково спалили, і це, здається, було єдиним випадком заподіяння матеріальної шкоди за два роки протестів, що призвели до перемоги вулиці над кабінетами.

На створення враження народної перемоги на виборах сприяє й дуже висока явка — на 10–15 процентних пунктів вища, ніж зазвичай. На момент закриття дільниць показник без урахування голосів діаспори наблизився до 70%. Того ж дня в сусідній Болгарії на президентські вибори прийшли 22,5% виборців — утричі менше. Тобто в Сербії танцювали всі, навіть ті, хто зазвичай переминається на дискотеці біля стінки.

Читайте також: Як Кремль здатен дестабілізувати Західні Балкани для створення другого фронту в Європі

Рух без лідерів

 Armin Durgut / AP Photo

Саме студентський рух зробив усе, щоб залишитися народним і не перетворитися на партію, тим більше лідерську. Настільки ж народні «жовті жилети» у Франції зіткнулися з внутрішньою кризою довіри, щойно почали шукати у своєму середовищі представників для переговорів із владою. У листопаді 2018 року з восьми «посланців», обраних шляхом онлайн-голосування, на зустріч із прем’єром Едуаром Філіпом прийшли двоє, і один майже відразу пішов, вимагаючи прямої трансляції. Недовіра до влади, яка спонукала людей до дії, миттєво переносилася на власних лідерів, щойно за ними зачинялися двері урядового кабінету. Така ось розсипається воронка сучасного антиелітизму.

Для сербських студентів було принципово важливо показати, що вони не борються за владу для себе. Список із 250 кандидатів вони складали понад рік на пленумах, при цьому самих студентів та організаторів протесту в ньому немає: так вони підкреслюють особисту незацікавленість у владі та намагаються уникнути кризи довіри, як у «жовтих жилетів». Немає там, наскільки можна судити, і професійних політиків. Студенти делегували місця у списку викладачам, яким вони довіряють, та діячам різного ступеня публічності зі світу вільних професій, спорту, економіки, медицини.

Список очолив професор медичного факультету в Нові-Саді Ілія Срданович. А ще до нього, наприклад, увійшли академік-хімік Радомир Саїчич, соціолог Йово Бакич, колишній голова Нацбанку Деян Шошкич, баскетболіст Деян Бодірога, актор Тихомир Станіч, екоактивіст Златко Коканович, десятиборець Михайло Дудаш. При цьому незрозуміло, чи отримані мандати — їх близько 140 — будуть розподілені суворо за списком, чи імена будуть перетасовані, і чи є у руху лава запасних.

Читайте також: Вже і дружня росії Сербія готова закуповувати газ у Греції

Ні олігархів, ні Заходу

Частково це нагадує перемогу партії «Слуга народу» в Україні у 2019 році, яка відтіснила старі партії, — але там, у столиці, вже був чинний президент, і нова партія з самого початку була «президентською». Мобілізація української Помаранчевої революції 2004 року будувалася навколо кандидатів-політиків і класичного протестного сюжету про вкрадені вибори. У Сербії немає ні того, ні іншого.

На відміну від інших випадків, коли новоприбулі невідомі особи руйнують стару систему, у сербському випадку немає явної олігархічної підтримки. Строго кажучи, у Сербії й немає нічого, що можна було б порівняти з українськими чи російськими олігархами: місцеві великі гроші за пострадянськими мірками недостатньо великі, тож ситуація тут ближча до інших країн Центральної та Східної Європи. У Белграді також не спостерігається горезвісного розколу еліт. В Угорщині, де у квітні Віктор Орбан програв вибори після 16 років при владі, опозицію очолив виходець із правлячої «Фідес» Петер Мадяр. У Сербії на чолі руху немає ані розчарованих функціонерів правлячої партії, ані представників старої еліти, яка зазнала поразки в минулому. 

За сербськими переможцями не стоїть і Захід у звичному розумінні цього слова. Вучич імітував підтримку Дональда Трампа — ще у вересні з трибуни ООН сербський лідер заявляв, що Сербія підтримує дії його адміністрації, — і Білий дім на перемогу студентів відразу не відреагував. Визнаючи поразку, Вучич звинуватив у ній «різні європейські країни» та «американську глибинну державу, яка протистоїть президенту Трампу».

Але Європа була скоріше співчутливим спостерігачем, зацікавленим насамперед у крихкій стабільності на Балканах. Відсутність зрозумілих проєвропейських лідерів робила цей рух незручним для європейських столиць: важко підтримати кота в мішку — список із 250 осіб, обраних голосами невідомо кого. 

На відміну від другого українського Майдану, у Сербії не було й чіткого сценарію вибору між прозахідною та, скажімо, промосковською орієнтацією. Сербія отримала статус кандидата в ЄС ще до приходу Вучича до влади, але й за його правління вступ до Євросоюзу залишався офіційною метою країни: саме Вучич розпочав переговори з ЄС на цю тему. Росія ж зараз надто токсична, щоб на ідеї повороту до неї виграти вибори навіть у такій країні, як Сербія.

Визнаючи поразку, Вучич лякав прихильників тим, що «до березня чи квітня» нова влада запровадить санкції проти Росії, — але один із кандидатів-переможців, Йово Бакіч, запевнив, що санкцій не буде. І під час протестів, на відміну від багатьох інших столиць колишнього соцтабору, помітної присутності антимосковських гасел не спостерігалося. Цим сербські протести нагадували спалахи вуличного політичного протистояння у Вірменії, де «з Москвою чи проти Москви» не було центральною темою, і тому європейські столиці та західні ЗМІ вагалися з вибором сторони. 

Добре правління проти поганого

Руху вдалося побудувати кампанію не на дихотоміях «Європа — не Європа» чи «консерватизм — прогрес», а на протиставленні доброго управління поганому — як на фресках Амброджо Лоренцетті в Сієні.

Вимоги щодо боротьби з корупцією, ефективного використання коштів, результативного управління економікою, якості інфраструктури та середовища проживання (усе почалося 1 листопада 2024 року з обвалу бетонного навісу вокзалу в Нові-Саді, коли загинуло 16 осіб) об’єднали незадоволених політичним класом загалом. Це дозволило подолати класичний розкол сербської опозиції між ліберальними європейцями та консервативними націоналістами, які однаково незадоволені Вучичем, але не здатні домовитися між собою.

Усередині руху ці дві сили досі уживаються між собою. На акціях з самого початку дозволялося використовувати лише сербські прапори та емблеми факультетів. На мітингу 28 червня 2025 року, у свято Відовдан, зі сцени лунали націоналістична риторика та косовський міф. Ліберальних прихильників це збентежило, але жодна проєвропейська партія чи помітна постать з руху не відвернулася.

У 2026 році студенти ухвалили меморандум про Косово як частину Сербії — і водночас влаштовували показові велопробіги та забіги до Страсбурга й Брюсселя, а також відвідували зустрічі з єврокомісарами. У цьому відношенні сербські переможці схожі на коаліції лібералів і націоналістів, які вигравали вибори та революції в посткомуністичних країнах — від Польщі та Балкан до Росії 1991 року, Грузії та України.

Саме це поєднання змушувало європейські уряди триматися на відстані. Європа вітає радше сам факт зміни влади на виборах там, де її могло й не статися: фон дер Ляйєн і Кошта привітали переможців із рекордною явкою та пообіцяли підтримати реформи. Росія, навпаки, не любить зміни влади, тим більше на користь вуличних політиків. Російські структури перебувають у неприємному розгубленні й не можуть визначитися з тактикою дій. На щастя, вибір Кремля обмежує географічна віддаленість Сербії. 

Читайте також: Зустріч Вучича із Зеленським показала: Сербію рано записувати у союзники Кремля

Чому Вучич поступився

 Marko Djurica / Reuters / Scanpix / LETA

Мало хто очікував, що ветеран Вучич програє, а тим більше поступиться без боротьби. Але він визнав поразку приблизно через півтори години після закриття дільниць. По-перше, перемога студентів була надто переконливою, щоб оскаржувати її силою чи хитрістю: розрив — понад півмільйона голосів. По-друге, рух був надто народним і різнобарвним — його важко було зафарбувати в один колір і протиставити йому «народ». Нарешті, європейська перспектива — попри особливу східну політику Сербії — залишалася важливою частиною політичної стратегії Вучича. Членство в ЄС спрацювало як запобіжний захід проти автократії в Угорщині, де Віктор Орбан у квітні сам зателефонував переможцю з привітаннями, а кандидатський статус — у Сербії.

Для Вучича мала значення й власна політична доля, яка у нього, безперечно, є. У вересні він залишив посаду президента, щоб очолити список і претендувати на посаду прем’єра, а до 27 грудня 2026 року в Сербії відбудуться президентські вибори. В опозиції він уже перебував до 2012 року і звідти прийшов до влади. Якби Вучич тримався за владу зараз, його за інерцією відкинуло б від Європи до Росії. Але Росія далеко, зайнята війною і вже тому вкрай малоприваблива. Сербія в 1990-х воювала у всіх війнах, крім громадянської, і ставати її причиною Вучичу явно не хочеться. До того ж те, що робить рух сильним у момент виборів, стане його слабкістю під час формування уряду та в управлінні. Тут у Вучича всі переваги досвіду та кадрового резерву. 

Вучич очолював систему, яку можна назвати конкурентною автократією. Чинна влада в таких системах використовує всі доступні адміністративні, медійні та навіть силові ресурси, але — через зовнішній контроль або незгоду суспільства на подальшу автократизацію — не вдається до прямих фальсифікацій та силового знищення опонентів. Приклад — дострокові вибори грудня 2023 року.

Спостерігачі ОБСЄ зафіксували тиск на виборців і вирішальну перевагу правлячої партії, зловживання службовим становищем і державними ресурсами, а незалежна НКО CRTA — організоване перекидання виборців до Белграда. І все ж, як визнавали ті самі спостерігачі, вибори давали виборцю реальний вибір між альтернативами. У такій політичній системі важлива репутація чесного борця — до певного моменту так поводився, наприклад, венесуельський лідер Уго Чавес, — і навіть посилений владний ресурс натрапляє на інституційні межі, нехай і максимально розширені владою на свою користь.

Читайте також: На військовий парад до Китаю прилетять Путін, Кім Чен Ин, Вучич та Фіцо

Вулиця в рамці

І ще раз: головне у сербському сюжеті — не перемога опозиції над автократом, а перемога вулиці, яка погодилася грати за інституційними правилами, над політичною системою в цілому — горизонталі над вертикаллю.

За два роки ми бачили всі етапи цього процесу. Моральний шок після загибелі людей у Нові-Саді дав поштовх до формулювання претензій (grievances) та вимог (demands). Незадоволені подолали межу між скаргами та діями. Далі ці дії виявилися надзвичайно стійкими — вони тривали два роки. Горизонтальні протести часто мають короткий період напіврозпаду (згадаймо Болотну площу або ті самі «жовті жилети»), і те, що сербському протесту вдалося набути стійкої форми, — це вже досягнення.

Але потім сталося найголовніше: стійкий протест знайшов спосіб заповнити існуючі інституційні рамки та використовувати їх, не порушуючи їх.

Передача влади в Белграді відбулася не через страх перед революцією чи силовим захопленням (як після походу Беніто Муссоліні на Рим у 1922 році). Не під зовнішнім тиском (як у випадку філіппінського диктатора Маркоса після дзвінка з Вашингтона). Не через страх правителя за себе (як у випадку втечі Віктора Януковича, а до нього багатьох інших). І взагалі не перед обличчям вуличного насильства, коли пересічний громадянин прагне порядку за будь-яку ціну — навіть ціною відставки влади, аби тільки повернулося нормальне життя (відставка Шарля де Голля менш ніж через рік після «червоного травня»).

У Белграді, можна сказати, не постраждав жоден бутик. Перед нами один із перших явних випадків мирного заповнення новою горизонтальною політикою старої вертикальної структури. Це ніби студентські рухи 1968 року взяли участь у виборах і перемогли. Не пізніше, у вигляді «покоління 68-го» при владі через десятиліття, а одразу ж. Як у Сербії, де студенти не підтримали одних політиків проти інших, а прийшли самі, і вівці нагодувалися, і вітрини поки що залишилися цілими.

—

Олександр Баунов — старший науковий співробітник Берлінського центру Карнегі; опубліковано у виданні Carnegie Politika

Читайте також: 

• Диверсанти за оголошенням: як Росія використовує діаспори, кримінал та криптовалюту для дестабілізації Заход
• Від ухилянта до піромана: як російське ГРУ вербує українських біженців для спалення Європи
• «Троянські коні» Кремля біля військових баз Європи  
• Розсекречена анатомія сучасного шпигунства в Європі: головні архітектори хаосу - рашисти
• Де саме Європа не готова до війни з путінською Росією і до чого тут НАТО?
• Гібридна війна рашистів 2.0: що літає над Європою?
• Нічна атака рашистів на Польщу: російські дрони перетнули кордон НАТО. Варшава активує Статтю 4
• Танкер, який пошкодив кабелі у Балтійському морі, мав шпигунське обладнання, - ЗМІ
• В росії зробили крок до війни з Норвегією
• Сотні інтернет-кабелів на дні океанів загрожені росією
• Після пошкодження кабелю Estlink 2 у Балтійському морі на дні знайшли слід від якоря, що розтягнувся майже на 100 кілометрів
• Росія створює карту критично важливих підводних та наземних систем союзників − розвідка НАТО
• Могутній потік брехні: російська пропаганда все більше виглядає для Заходу екзистенційною проблемою, яку він поки не здатний ефективно вирішити