Як православного князя Василя-Костянтина Острозького забули представники українського національного відродження

Версия для печати

 Діяльність князів Острозьких, Острозька академія, культурні осередки в Острозі й Дермані в кінці XVI – на початку XVII століть – помітні віхи в історії України, в розвитку її освіти, інтелектуального та мистецького життя. Однак пам’ять про це зазнала значних трансформацій.

У збереженні історичної пам’яті, а також її «матеріалізації» першорядну роль відіграє історіографія в широкому розуміння – хроніки, історичні студії й навіть історична белетристика. При створенні історіографічних матеріалів переважно реалізовуються дві стратегії – «забуття» й «привласнення» зазначають у виданні РІСУ.

«Забуття» передбачає відкидання, ігнорування фактів, які не вписуються в «цілісне бачення» творців цих матеріалів. Щодо стратегії «привласнення», то тут мається на увазі «перетворення минулого» на «спадщину», яка зберігається й пристосовується до потреб сучасності. Методика використання цих стратегій залежить від суб’єктивних особливостей творців історіографічних матеріалів – культурних, ідеологічних, конфесійних уподобань, широти знань, професійних навиків, навіть ментальних особливостей. Власне, ці творці і є «деміургами історії», які пропонують своє бачення минулого як правдиве.

Тому політичні, ідеологічні, культурні, релігійні зміни ведуть і до змін «історичної правди», до реалізації нових стратегій «забуття» й «привласнення», коли «прожектор історії» починає висвітлювати (актуалізовувати) інші події, а на «історичному п’єдесталі» з’являються «нові герої» й «нові злочинці».

Наприкінці життя Василя-Костянтина Острозького витворився його образ як ревного захисника Православної церкви. Цьому значною мірою сприяла його боротьба проти унії. На такий образ натрапляємо в полемічному творі «Пересторога…», що з’явився в останні роки життя князя. Цей образ «інерційно» продовжував своє життя ще кілька десятиліть. У полемічному творі «Палінодія…» Захарії Копистенського Василь-Костянтин Острозький характеризується як захисник православної віри, який чимало зробив на цьому поприщі. Те саме можемо сказати про Острозький літописець, де спеціально відзначалися заслуги князя в цьому плані. Й загалом створювався образ князів Острозьких (не лише Василя-Костянтина) як православних протекторів.

Здавалося, відбулося «привласнення» цього образу в українському історіописанні. Однак невдовзі після смерті Василя-Костянтина в українському соціумі відбулися помітні зміни, які звели це «привласнення» нанівець. Й відбулося «забуття» діянь князів Острозьких, Острозької академії, православної літератури, яка творилася в Острозі й Дермані. І хоча деякі фрагменти цього спадку збереглися в історичній пам’яті, але зазнали помітних змін.

Читайте також: «Некоронований король» України-Русі князь Василь-Костянтин Острозький: до 500-річчя з дня народження

Це було пов’язане як із «локальними» причинами, так і причинами більш загального порядку. Уже в останні роки життя Василя-Костянтина Острог поступово втрачає значення як важливого (якщо не головного) православного осередку України-Русі, свідченням чого можна вважати тимчасовий перенос діяльності православних інтелектуалів з цього міста до Дерманя. А після «острозької трагедії» 1636 р. в Острозі взагалі було викорінене православ’я Анною-Алоїзою Ходкевич.

Відбулися також конверсії представників роду Острозьких із православ’я на католицизм. На початку XVII ст., після смерті Олександра Острозького та його синів, «православна лінія» цього роду вигасла. Починаючи з 20-их рр., основним православним осередком України стає Київ. І хоча до його релігійно-культурного піднесення спричинилися значною мірою вихідці з Острога, які пам’ятали про благодіяння Василя-Костянтина Острозького на користь православ’я (прикладом чого є згадувана «Палінодія…» Захарії Копистенського), однак поступово це все забувається.

Перехід із православ’я на католицизм стосувався не лише для роду Острозьких, а й для багатьох інших православних магнатських і шляхетських родів. На цю тенденцію вказав Мелетій Смотрицький у полемічному творі «Тренос…». І хоча існували сподівання, що руська аристократія залишиться захисником Православної церкви, вони поступово відходили. Натомість, з’явився новий захисник православ’я й Русі – козацтво. Про що чітко засвідчили «Протестація…» єпископів Феофанового свячення й «Вірші… на жалісний погреб… Петра Конашевича-Сагайдачного…». Тому інтерес до діянь колишньої руської еліти (князів та шляхти) майже зникає. Відповідно, відбувається «забуття» цих діянь в українській літературі.

Українські історіографи (зокрема, козацькі літописці) знаходять нових героїв. Ними стають козацькі гетьмани й козаки. У такій ситуації Василь-Костянтин Острозький, його релігійно-культурна діяльність, заснована ним академія перестають «бути потрібними».

Це зміщення акцентів, наприклад, уже чітко простежується в «Хроніці з літописців стародавніх» Феодосія Софоновича, яка була створена в другій половині XVII ст. У цьому літописному зводі взагалі не знайшлося місця навіть для фрагментарної згадки про Василя-Костянтина Острозького та його релігійно-культурну діяльність (хоча, наприклад, згадується його батько Костянтин Іванович). Проте на місці князя ніби з’являється його слуга Семерій Наливайко [1].

Показово, що цей козацький ватажок подається як «гетьман запорозький» (яким він насправді не був). Йдеться і про те, що він «не любив унії». У козацьких літописах Семерій Наливайко перетворюється в символічну фігуру, ідейного борця проти унії та мученика за віру, тим самим «переймаючи славу» князя Василя-Костянтина Острозького.

Таким він, наприклад, постає у відомій «Історії русів» [2], яка в ХІХ ст. стала доволі популярним твором, сюжети якої використовували різні автори, зокрема відомі представники українського національного відродження, як, наприклад, Тарас Шевченко. До речі, в «Історії русів», як і в «Хроніці...» Феодосія Софоновича, взагалі не згадується Василь-Костянтин Острозький. Немає тут, зрозуміло, й згадок про його релігійно-культурну діяльність та засновану ним академію та її викладачів.

Читайте також: Князь Костянтин Острозький: бив московитів, коли це ще не було мейнстрімом

Щоправда, Василь-Костянтин Острозький фігурує в «Історії Малої Росії» Дмитра Бантиша-Каменського (1788-1850), в якій широко використовувалися козацькі літописи. У цьому творі князь згадується фрагментарно в контексті розповіді про Берестейську унію [3]. Тут варто сказати, що це був за твір «Історія Малої Росії» і чому в ньому все ж була звернута увага на один із аспектів Острогіани.

Появі цієї першої систематичної праці з історії України завдячуємо князю Микола Рєпнін-Волконський (1778 — 1845), який з 1816 по 1834 роки був малоросійським генерал-губернатором і якому підпорядковувалися терени колишньої Гетьманщини [4]. Він намагався відстоювати права місцевого дворянства й став українським «автономістом». Саме за часів генерал-губернаторства Миколи Рєпніна-Волконського з’являється й набуває поширення на теренах колишньої Гетьманщини згадувана «Історія русів». Чи мав князь стосунок до появи цього резонансного твору, сказати важко. Але проукраїнська атмосфера, створена ним у генерал-губернаторстві, могла сприяти і виникненню, і поширенню «Історії...». Показово, що в «Короткій записці про малоросійських козаків», написаній Миколою Репніним-Волконським, він посилається на «Історію русів».

У 1816 році Микола Репнін-Волконський, ставши малоросійським генерал-губернатором, умовив історика й архівіста Дмитра Бантиш-Каменського [5] поїхати до Гетьманщини для написання роботи з української історії. Князь не лише ділився з істориком своїми думками щодо минулого України, а й був автором окремих фрагментів.

Микола Рєпнін-Волконський знав про те, яке значення надавав імперський Петербург творенню «правильного» російського історичного наративу. Знав і про призначення царем Олександром І в 1803 р. Миколи Карамзіна офіційним істориком. Той протягом тривалого часу працював над систематичною історією Росії. Якраз у 1816 році, коли Рєпнін загітував Дмитра Бантиш-Каменського взятися за написання історії України, почали виходити перші томи «Історії держави Російської» Миколи Карамзіна.

Микола Рєпнін-Волконський практично дав свою відповідь на «історіографічний виклик» імперського Петербурга. Адже при всій своїй «вписаності» в загальноросійську схему історичних подій «Історія Малої Росії» показувала особливості українських земель, передусім Гетьманщини.

Оскільки «Історія Малої Росії» Дмитра Бантиш-Каменського писалася, незважаючи на широке використання козацьких літописів, з «аристократичних позицій», то не дивно, що в ній все ж зверталася увага на діяльність представників елітарних верств, у т. ч. Василя-Костянтина Острозького.

Ігнорування ж цього князя, його діяльності ніби «дісталася в спадок» представникам української національної історіографії ХІХ – початку ХХ ст.

Тоді серед представників українського національного руху домінувала ідея «безелітарності» української нації. Мовляв, українці – це переважно прості люди, селяни зокрема. І вони не мають своєї соціальної еліти, панів. Пани ж пішли на службу до інших націй (поляків, московітів тощо) і стали «втраченими» для українців.

Не можна сказати, що ця ідея була безпідставною. Справді, українці не раз «втрачали» свої еліти, сама ідея «безелітарності» української нації має глибокі корені. Чи не вперше звернувся до неї письменник-полеміст Мелетій Смотрицький, який порушив питання відходу руської (української) соціальної еліти від Православної Церкви. Адже у своєму резонансному полемічному творі «Тренос…» він звертав увагу на те, що руська шляхта й магнатерія масово покидають православ’я. Цей відхід трактувався як трагедія. Подібне трактування зустрічалося і в інших руських (українських) авторів, відображало реалії того часу. Хоча, якщо розібратися, то в таких твердженнях часто траплялися перебільшення. Справді, такий відхід від православ’я, а також від Унійної церкви спостерігався, хоча не можна вважати його тотальним. Адже частина руської еліти залишалася православною чи унійною.

Ідея «безелітарності» русинів-українців чи не вперше була висловлена Київським митрополитом Петром Могилою. Останній усвідомлював, що в своїй діяльності мусить спиратися на простолюд. У полемічному творі «Ліфос, або Камінь…» (Київ, 1644 р.), який був написаний під керівництвом цього митрополита, на докір свого опонента Касіяна Саковича, що руська Православна церква позбавлена «великородних панів» [6], прозвучала така відповідь: мовляв, Русь має всесильне представництво свого благочестя в особі Ісуса Христа, який править серцями великих державців. При цьому автор «Ліфоса…» посилався на 145-ий псалом, наводячи слова: «Не надійтесь на князів, синів людських». Далі він стверджував, що нічого поганого немає в тому, що Русь позбавлена багатих і впливових можновладців, адже й первісна церква почала створюватися не ними, а вбогими людьми. І саме через останніх Бог прихилив до віри у Христа і монархів, і великородних панів.

Зрештою, ідея «безелітарності» русинів-українців утвердилася в новочасній українській національній ідеології. Вона знайшла відображення в «Книзі битія українського народу». Останню варто вважати ідеологічним документам Кирило-Мефодіївського товариства, засновниками якого були чиновник при київському генерал-губернаторстві Микола Гулак (1822—1899), колишній студент Київського університету Василь Білозерський (1825—1899), а також видатні діячі української культури Микола Костомаров (1817-1885), Тарас Шевченко (1814-1861) та Пантелеймон Куліш (1819-1897). До складу організації входили представники української інтелігенції – чиновники, вчителі студенти. Створене в грудні 1845 року товариство проіснувало до березня 1847 року, коли були арештовані провідні діячі цієї організації [7].

Кирило-Мефодіївське товариство сформувало свою ідеологію, яка, зокрема, знайшла вияв у «Книзі битія українського народу». Правда, цей документ довго не оприлюднювався. Його знайшли у 1917 р. в жандармських архівах Петрограда, а вперше опублікували в 1921 р. Однак ідеї «Книги битія…» знаходили вияв у творах кирило-мефодіївців. Деякі з них, наприклад, простежуються в поезіях Шевченка «Тризна» та «І мертвим, і живим…»

Читайте також: "Тузами хтіли сісти, але не вийшло толку". Болісні уроки "Дерманської республіки"

Вважається, що автором «Книги битія…» є Микола Костомаров. Хоча під час слідства він заперечував своє авторство і стверджував, що цей твір йому передав якийсь поляк. І справді, «Книга битія…» не лише наслідує «Книгу польського народу і польського пілігримства» Адама Міцкевича, а й містить деякі пропольські моменти.

Твір, як і «Книга польського народу і польського пілігримства», написаний в біблійному дусі. Автор (чи автори) ніби імітують Біблію. А історія України осмислюється ними в біблійно-християнському контексті.

У «Книзі битія…» викладається своєрідна історіософська концепція. На початку говориться, що Бог створив людей, поділивши їх «на коліна і племена» і кожному з них дав край для життя. Проте народи вчинили два речі, через які почалися різноманітні негаразди. Перша річ – перестали вірити в єдиного Бога й почали поклонятися різним богам. Друга річ – те, що відмовилися від рівності й завели в себе панів та царів.

Лише два народи, говориться в «Книзі битія…», виявилися дотепнішими – євреї та греки. До євреїв сам Бог послав Мойсея і вони почали вірити в одного Бога. Але євреї почали наставляти собі царів і це призвело до того, що загинула їхня держава.

Інший народ, греки, відмовилися від влади царів, оскільки прагнули бути вільними й рівними. Проте греки не пізнали Бога, а вигадували для себе богів. Вони попали в рабство до римських імператорів. Римська ж імперія розглядається як найбільш гріховна держава, бо тут правителі почали трактувати себе як богів.

Тому Бог послав для порятунку людства Ісуса Христа. Суть його вчення викладається таким чином: «І навчав Христос, що всі люди братія і ближні, всі повинні любить попереду Бога, потім один другого, і тому буде найбільшая шана од Бога, хто душу свою положить за други своя. А хто перший між людьми хоче бути, повинен бути всім слугою» [8]. Християнство принесло правдиву рівність і волю.

Не маючи можливості протистояти християнству, імператори й пани почали приймати цю віру, перекручуючи її. І таким чином зіпсували царі, пани та вчені «свободу християнську».

Далі йдеться по те, як європейські народи віднеслися до християнської віри. Романські народи, прийнявши її, не відмовилися від королів та панів. Більше того – вигадали папу, який ніби має правити усім світом християнським. Краща ситуація була в німців. Відчувається явна симпатія автора книги до протестантизму. Позитивно говориться про Мартіна Лютера, який хотів відновити порядки, що існували в перші християнські часи. Проте німці так і не змогли позбутися «королів і панів».

Єдиний народ, який зберіг істинну віру в Бога та дотримується божих заповідей – це слов’яни. Правда, вони мають два лиха – незгоду між собою, а також «те, що вони, як менші брати, усе переймали од старших, чи до діла, чи не до діла, не бачучи того, що у їх своє було лучче, ніж братівське» [9]. Саме від німців слов’яни попереймали королів та панів. Та все ж ці можновладці не є слов’янами. Переважно вони є німцями.

Тому слов’яни попали в неволю. Однак не до кінця прогнівився Господь на «плем’я слов’янське». Він дав їм рятівника – Україну. У «Книзі битія…» звертається увага на українське козацтво. Воно розглядається як носій християнської свободи.

Поляки й москалі знищили козацтво. Але Україна не вмерла: «Не пропала вона; бо вона знати не хотіла ні царя, ні пана, а хоч би і був цар, та чужий, і хоч були пани, та чужі, і хоч з української крови були ті вирідки, одначе не псовали своїми губами мерзенними української мови і самі себе не називали українцями, а істий Українець хоч будь він простого, хоч панського роду тепер, повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам’ятати одного Бога Іисуса Христа…» [10] Тому саме Україна має порятувати слов’янщину і увесь світ.

Така історіософська концепція постає після прочитання «Книги битія…». Для неї, як бачимо, є неприйнятним соціальне розшарування. У творі присутній концепт «християнської свободи», яка не визнає правителів і ґрунтується на абсолютній рівності, а її реалізаторами стають українські козаки.

Звідси в українській національній думці другої половини ХІХ – початку ХХ ст. домінування козакофільства, ідеалізація козаків як носіїв свободи, а також ідея «безелітарності» української нації. Звідси також «народництво» в тогочасній українській літературі й історіографії.

Справді, на той елітарний прошарок в українців був «тонким». Але ж він був! І ту саму ідею «безелітарності» культивували інтелігенти, які походили переважно із заможних верств.

На жаль, ця ідея в період визвольних змагань 1917-1921 років зіграла з українцями злий жарт. Провідники тодішнього українства вирішили відкинути від себе представників елітарних верств, що призвело до ослаблення українського національного руху, який тоді закінчився поразкою. Певно, не варто вважати, що це було її основною причиною. І все то була причина далеко не остання.

Саме ідея «безелітарності» української нації, козакофільство, а також народницькі стереотипи стали чинниками того, що особа князя Василя-Костянтина Острозького, його діяльність стали нецікавими, а то й одіозними для діячів українського національного руху ХІХ – початку ХХ століть. Звісно, траплялися винятки. Але це, радше, винятки, які стверджували правило.

Щодо князів Острозьких, їхньої діяльності, Острозької академії, то в основному реалізовувалася стратегія «забуття». Якщо й були певні моменти її «привласнення», то це стосувалося, як правило, «козацької історії Наливайка», а також протиунійної полемічної літератури. Князь же Василь-Костянтин Острозький та його діяння якщо й згадувалися, то переважно в негативному плані.

Наприклад, це стосується розвідки історика й письменника Миколи Костомарова «Князь Костянтин Костянтинович Острозький». І хоча в цьому творі автор звернув увагу на захист цим можновладцем православ’я (це подавалося як позитив) та на його релігійно-культурну діяльність, однак Микола Костомаров зосереджується на негативі й трактує Василя-Костянтина Острозького як людину, що «не визначалася ні воєнними подвигами, ні державними справами», більше того – була «суєтним і чванливим паном». А щодо діяльності Василя-Костянтина Острозького на користь православ’я, то Микола Костомаров пояснював це впливом на князя російського емігранта Андрія Курбського [11]. В останньому випадку автор ішов за російською імперською історіографією, котра свідомо творила з особи Андрія Курбського великого православного просвітника в «юго-западном крає». Зрозуміло, при такому трактуванні досягнення Острозького осередку в культурній сфері просто ігнорувалися й «забувалися».

На ще більш негативну оцінку Василя-Костянтина натрапляємо в Пантелеймона Куліша [12]. Дослідник вважав, що князь «був саме тим, хто повністю відкрив католицизму наші останні оборонні ворота», став головним винуватцем Люблінської унії Великого князівства Литовського й Руського з Польським королівством у 1569 р. Та й загалом «своєю панською пасивністю, недостатнім знанням руської природи і неповагою до прав свого народу» завдав чимало шкоди. Звичайно, можна говорити про певні політичні помилки в діях Василя-Костянтина – ідеальних політиків не буває.

Читайте також: Чи навертала на християнство князя Володимира його перша жінка-скандинавка?

Але такі звинувачення видаються занадто тенденційними. Загалом же, вважав Пантелеймон Куліш, княжий дім Острозьких став «широкими вратами, що вели до погибелі руську віру й народність». Мовляв, Василь-Костянтин «спустошив єдиновірну країну в той самий час, коли у нього в Острозі друкувалася Біблія»; він не був захисником православ’я, домовлявся з татарами про знищення козацтва, «не сказав ні слова на захист грека Никифора, православних церков та монастирів, які король віддавав єзуїтам» і т. д. Пантелеймон Куліш стверджував, що Василь-Костянтин Острозький не писав тих гучних протестів та окружного послання проти унії на захист православ’я, а лише підписав «складені для нього попами папери».

При цьому його конкретні справи розходилися із заманіфестованими в цих текстах положеннями: Василь-Костянтин однаково поблажливо ставився до афонських монахів, єзуїтів, протестантів усіх течій, навіть вірменських духівників; на його столі поряд лежали листи єзуїта Антоніо Поссевіно, православного князя Андрія Курбського, ортодокса Івана Вишенського, протестанта Мотовила; він сприяв поширенню творів єзуїта Петра Скарги.

При його дворі співіснували лютерани й кальвіністи, вигнані ректори італійських університетів, православні богослови, а поряд з ними – слуги потішні та знаменитий Богданко-ненажера. Католицькі автори присвячували князю свої твори, інші ж оголошували його схизматиком, єретиком і навіть атеїстом (нунцій Маласпіна), оскільки він постійно переходив з одного церковного табору до іншого. Пантелеймон Куліш навіть картав колег і сучасників за те, що вони «до цих пір оглушені... ехом панегіристів XVI віку» [13]. Тобто культурна ситуація в Острозі подавалася як еклектична, де співіснували несумісні релігійні течії. Це трактувалося як вияв безпринципності князя. Щоправда, пізніше деякі автори почали трактувати цей еклетизм як позитив, вияв толеранції та західних впливів.

Безперечно, Пантелеймон Куліш володів значним масивом матеріалу, який стосувався діяльності Василя-Костянтина Острозького. Інша річ, що цей матеріал інтерпретувався ним украй тенденційно – в дусі такого собі «радикального народництва», поєднаного із проправославною і навіть проросійською орієнтаціями. Взагалі для цього автора притаманними були різкі судження, які викликали невдоволення навіть у його прихильників.

У Пантелеймона Куліша також бачимо негативне представлення Василя-Костянтина Острозького в художньому творі. Це стосується його драми «Цар Наливай», яка, щоправда, через свою «важку філософічність», відсутність сильних художніх якостей, а також критичне ставлення до козацтва не користувався помітною популярністю в публіки. Одним із персонажів цієї драми є Василь-Костянтин Острозький, котрий поданий як егоїст, сімейний тиран, а також як людина, що незважаючи на своє високе становище, не здатна об’єднати народ.

Загалом же лінія гіперкритицизму щодо Василя-Костянтина Острозького, яскраво виражена в Пантелеймона Куліша, отримала продовження в українській історіографії. Показовими в цьому плані були погляди Михайла Грушевського (1866-1934) [14]. На думку цього видатного історика, уся князівська верства, а тим більше магнати, нічого доброго не зробили для народу (під поняттям «народ» він та інші українські історики народницького спрямування розуміли переважно низи суспільства). Цей вчений твердив, що Василь-Костянтин був індиферентним до будь-якої релігії, нерішучим і політично байдужим.

Мовляв, попри багатство, зв’язки і впливи, цей можновладець не відігравав значної політичної ролі, був лише пасивним свідком багатьох важливих процесів та подій (формування козацтва, Люблінська державна унія). Михайло Грушевський навіть вбачав «брак енергії, ініціативи, активності» князя у справі, завдяки якій він прославився в історії – релігійно-культурній. У релігійних питаннях Василь-Костянтин Острозький, вважав Михайло Грушевський, був індиферентним та легковажно ставиться до них, водночас обговорюючи проблеми релігії й церкви з папою, патріархами, протестантськими лідерами. І лише тоді, коли єпископи «пошили його в дурні», князь виступив рішуче. Однак, на думку історика, і тут він «швидко згас» [15].

Читайте також: Незабуті герої в забутих могилах. Совєти воювали навіть із мертвими

У своїх роботах «Історія України-Руси», «Історія української літератури», «З історії релігійної думки на Україні», «Культурно-національний рух на Україні в XVI – XVII віці» Михайло Грушевський, звісно, звертався до особи Василя-Костянтина Острозького, до історії Острозької академії, тих авторів, що були пов’язані з нею. У монографії «Культурно-національний рух на Україні в XVI – XVII віці», яка стала частиною багатотомної «Історії України-Руси», виділено навіть спеціальний розділ «Острозька академія». У ній переважно говориться про князя Василя-Костянтина Острозького, закидається йому в традиційному народницькому дусі те, що він мало зробив і для академії, і для культурного життя загалом.

Деякі з цих закидів відверто тенденційні. Наприклад, ніби заснована й фінансована князем друкарня «не визначалася ані дуже багатою, ані постійною продукцією» [16]. Щодо багатства (коштовності) продукції, то варто пригадати хоча б Острозьку Біблію 1580-1581 рр. А ще були дорогі об’ємні видання 90-их років XVI ст. Тому таке звинувачення, м’яко кажучи, видається дивним. У цьому ж розділі Михайло Грушевський намагається реконструювати склад Острозького осередку (гуртка – так його позначає історик).

Туди він зараховує як духовних осіб (Даміана Наливайка, ієромонаха Кипріана, Василя Суразького), так і осіб світських (Клірика Острозького, Мотовила, Герасима Смотрицького, Христофора Філалета). Входили, на його думку, туди й греки, а також московіти, наприклад, Іван Федорович. Творчості деяких із зазначених авторів він намагається дати характеристику (розширений виклад змісту їхніх творів поданий у багатотомній «Історії української літератури»).

Про Герасима Смотрицького Михайло Грушевський пише, що той «не був чоловіком з систематичною науковою освітою, а тільки талановитим самоуком. Свідомий сього, він не любив пускатися в небезпечні глибини догматики і схоластичної діалектики, а більше аргументує від «простого розуму», від практичного життя, зручно воюючи іронією, заступаючи жартом і влучним слівцем схоластично-наукову артилерію тодішньої полеміки» [17]. Таку характеристику Герасиму Смотрицькому дає історик лише на основі полемічного твору «Ключ царства небесного», ігноруючи, що той був автором передмов і одним із головних редакторів Острозької Біблії.

Тому говорити про його «несистематичну освіту», схоже, не зовсім справедливо. Михайло Грушевський дає таку характеристику твору «Ключ царства небесного»: «Виклад зближений до сучасної живої мови, досить живий, пересипаний приповідками, іронічними слівцями й дотепами, часом римованими, позбавлений тяжкого теологічного апарату. Він мусив робити сильне враження, і як публіцист Смотрицький мусить уважатися одним з найкращих, хоч його аргументація переважно біжить по верхах, від дотепу до дотепу, не заглиблюючись в ті глибші і влучні гадки, які він розсипає місцями» [18].

Зовсім іншою, вважає Михайло Грушевський, була книга Василя Суразького «Про єдину істинну православну віру»: «Се – книга іншого складу, ніж трактат Смотрицького, й автор – письменник іншої марки. Він хоче дати не публіцистичне писання, обраховане на хвилеве враження, а богословський підручник, де б православний міг знайти по всім спірним тоді релігійним питанням не тільки потрібні пояснення, а й теологічний апарат, запас аргументів, цитат Св. Письма й св. отців». Загалом така характеристика Василя Суразького видається доволі адекватною. Також Михайло Грушевський серед представників Острозької академії згадує Христофора Філалета, характеризуючи його як людину, що знаходилася під впливом раціоналістичних поглядів, а також Клірика Острозького, який, на його думку, був ніби продовжувачем Герасима Смотрицького [19].

Загалом оцінюючи діяльність Острозької академії, Михайло Грушевський вважав, що з нею «лучиться поважна частина того, що появилося в сучасній публіцистично-богословській, полемічній літературі на Україні і Білорусі за чверть століття, від «Ключа» Г. Смотрицького до «Треноса» його сина. У літературній продукції – головна позиція, головна заслуга Острозької академії» [20]. Як бачимо, патріарх української історіографії загалом досить високо оцінював літературну продукцію Острозького культурного осередку. Але при цьому ігнорував те, що поява цієї продукції була інспірована й профінансована Василем-Костянтином Острозьким.

Так само, як і Михайло Грушевський, дослідник Кирило Студинський (1868-1941), котрий займався вивченням пам’ятки полемічної писемності «Пересторога…», вважав Василя-Костянтина Острозького слабохарактерним, пасивним, схильним до перейняття водночас впливів єзуїтів (Петра Скарга), протестантів (Мотовило) і православних ортодоксів (князь Андрія Курбський). Хоча й відзначав плідну культурну роботу князя. Дослідник вважав, що лише незламна воля Андрія Курбського врятувала Василя-Костянтина Острозького від переходу в католицизм чи протестантизм; до папи він звернувся лише в рік смерті Андрія Курбського (1583 р.). Як бачимо, на українських авторів ХІХ – початку ХХ ст. російський міф про князя-інтелектуала Андрія Курбського мав великий вплив.

Читайте також: Чернігівське князівство та його мученики

Щодо виступу Василя-Костянтина Острозького проти унії, то Кирило Студинський схильний був пояснювати амбіційною реакцією на те, що князя не посвятили у таємні плани її підготовки. Виступ Василя-Костянтина Острозького та об’єднання з протестантами, на думку цього автора, не принесли користі православ’ю, а лише призвели до жорстоких католицьких репресій, що спричинили повний занепад православ’я. Також Кирило Студинський вважав, ніби Василь-Костянтин Острозький потрапив під вплив олександрійського патріарха Мелетія Пігаса [21].

Загалом можна констатувати, що народницькі підходи в українській літературі призвели до ігнорування діяльності князів Острозьких, зокрема протектора Православної церкви в Речі Посполитій Василя-Костянтина. Ця діяльність часто «забувалася», ігнорувалася або представлялася в негативному світлі. Й традиція такого ігнорування давалася взнаки не лише в часи «народництва» у ХІХ – на початку ХХ століть, а й пізніше.

—

Петро Кралюк, опубліковано у виданні РІСУ

Примітки:

1. Софонович Ф. Хроніка з літописців стародавніх. Київ, 1992. С. 223, 248-249.

2. История русов или Малой России. Сочинение Георгия Кониского. Москва, 1846. С. 35-39.

3. Бантыш-Каменский Д. История Малой России от водворения славян в сей стране до уничтожения гетманства. Київ, 1993. С. 96-97.

4. Про Миколу Рєпніна-Волконського див. : Конопка Н. Життєвий шлях малоросійського генерал-губернатора М. Г. Рєпніна (1778–1845). Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія «Історичні науки». Острог ; Торонто ; Нью-Йорк, 2006. Вип. 7. С. 316–337.

5. Про Дмитра Бантиш-Каменського див. : Атаманенко А. Дмитро Бантиш-Каменський як історик України. Наукові записки НУ «Острозька академія». Історичні науки. Острог, 2008. Вип. 12. С. 159-174.

6. Див. : Ісіченко І. Війна барокових метафор. «Камінь» Петра Могили проти «підзорної труби» Касіяна Саковича. Харків, 2017.

7. Кирило-Мефодіївське товариство. У трьох томах / Упорядники І. І. Глизь, М. І. Бутич, О. О. Франко. Київ, 1990.

8. Костомаров М. Книга битія українського народу. Вивід прав України. Львів, 1991. С. 52.

9. Там само. С. 55.

10. Там само. С. 57

11. Костомаров М. Князь Костянтин Костянтинович Острозький. Між двох вогнів. Друга половина ХVІ – перша половина ХVІІ ст. Київ, 1996. С. 295-319.

12. Кулиш П. А. Материалы для истории воссоединения Руси. Москва, 1877. Т.1 (1578-1630). С. 93.

13. Кулиш П. А. История воссоединения Руси. Санкт-Петербург, 1874. Т.1. От начала колонизации опустошенной татарским погромом Киево-Галицкой Руси до начала столетней козацко-шляхетской войны. С. 248-249, 266-281.

14. Малик Я. Михайло Грушевський: незбитий шлях. Нариси життя і діяльності. Львів, 2016; Плохій С. Великий переділ. Незвична історія Михайла Грушевського. Київ, 2011.

15. Грушевський М.С. Історія України-Руси. Т.VІ: Житє економічне, культурне, національне XIV-XVII віків. С. 479-483.

16. Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI – XVII віці. Грушевський М. Духовна Україна (Збірка творів) / Упорядкування та додатки Ігоря Гирича, Оксани Дзюби, Василія Ульяновського. Київ, 1994. С. 187.

17. Там само. С. 185.

18. Там само.

19. Там само. C. 186.

20. Там само.

21. Студинський К. Пересторога: Руський пам’ятник початку ХVІІ віка. Львів, 1884. С. 39-40, 60-84.