Як гинуть диктатури та автократії?

Неймовірно, але це факт: молодь виходить на вулицю і повалює уряди в ім’я демократії. І відбувається це не десять і не двадцять років тому, а у 2020-х роках, коли у світовій політиці домінують такі фігури, як Трамп, Сі та Путін. Пратхіт Сінгх (Prathit Singh), співробітник женевської миротворчої організації Interpeace, спостерігає та аналізує демократичні рухи по всьому світу; найактуальніші приклади в його списку — демократичні трансформації в Непалі, Бангладеш та Шрі-Ланці. «Я зацікавився цією темою, коли почалися всім відомі події в Бангладеш», — каже Пратхіт Сінгх, який відповідає в Interpeace за програми з питань демократії та молоді.

За його словами, демократичний підйом у цьому регіоні вже не можна вважати лише локальним регіональним явищем: він стає глобальним чинником. «Схожі рухи розпочалися у Східній Африці та Латинській Америці». На його думку, ці протести помітно відрізняються від попередніх демократичних рухів. Багато автократів-правителів, наприклад Шейх Хасіна (Sheikh Hasina) у Бангладеш, самі називали себе і свої уряди демократичними. Однак молодь, що вийшла на вулицю, вимагала, щоб влада не декларативно, а на справді відповідала тим стандартам, на які сама ж влада постійно посилається як на джерело своєї легітимності.

Читайте також: ЦВК Білорусі затвердила фіктивну перемогу диктатора Лукашенка на псевдовиборах президента

«Молодіжні рухи в різних країнах об’єднують розчарування реальною політичною системою та бажання повернути суспільству контроль над державними інститутами», — каже Сінгх. Усі ці демократичні рухи, принаймні поки що, майже ніяк не пов’язані між собою безпосередньо, але завдяки соціальним мережам протестна динаміка в одній країні все одно так чи інакше підживлює та підсилює подібні протести в іншій. За словами Пратхіта Сінгха, такі протести часто розвивалися за схожим сценарієм. Спочатку учасники вимагали, щоб уряд став підзвітним суспільству. Влада відповідала репресіями. Репресії відразу викликали набагато масовішу реакцію молодих людей.

Спільним тут є й інший фактор: у багатьох країнах, таких як Бангладеш чи Непал, економічні перспективи для молоді більш ніж туманні. «Ми не спостерігали нічого подібного з часів Арабської весни. Різниця лише в тому, що багато таких рухів дійсно досягають успіху», — каже Сінгх. У Бангладеш після протестів було обрано демократичну владу. У Непалі виборці усунули від влади тих, хто планував блокування інтернету за китайським зразком. В Угорщині на демократичних виборах зазнав поразки Віктор Орбан, який перетворив свою країну на «неліберальну демократію». Все це показує: демократичні рухи й сьогодні цілком можуть домагатися помітних позитивних змін.

Молодь, школярі, студенти та громадські активісти беруть участь у акції протесту в Дацці, столиці Бангладеш. Знімок зроблено 14 липня 2024 року. Казі Салахуддін Разу / AFP

«Ми чекаємо на зміни»

За останні понад двадцять років кількість диктатур у світі значно зросла. Десь у результаті переворотів владу захоплюють військові. В інших країнах основоположні структури та інститути колись демократичних держав зазнають поступової ерозії. Політологи називають цей процес третьою хвилею автократизації. Одні вважають, що ця хвиля почала посилюватися одразу після фінансової кризи 2008–2010 років, інші переконані, що перші ознаки автократизації спостерігалися вже починаючи з 1994 року. Згідно з аналітичним доповіддю V-Dem Report 2026Зовнішнє посилання, кінця цієї хвилі поки що не видно: сьогодні лише 18 країн світу рухаються шляхом демократизації, при цьому одразу 44 країни, більше, ніж будь-коли раніше, рухаються у зворотному напрямку.

У державах, для яких характерне посилення автократичних практик, сьогодні мешкає 3,4 млрд людей. Багато хто розраховує при цьому на біологічний фактор: нинішні правителі-автократи часто вже є порівняно літніми людьми, і не рідко можна почути: «Помер той — помре й цей». Але сподіватися на те, що після смерті диктатора автоматично почнеться шлях суспільства до демократизації, було би великою помилкою.

«Емпіричні дані свідчать скоріше про зворотне, — пояснює політолог Еріка Франц (Erica Frantz), професорка Університету штату Мічиган (Michigan State University). — У переважній більшості випадків режим зберігається і після смерті лідера». За її словами, ймовірність змін дійсно трохи вища там, де влада вже була зосереджена в руках лише однієї людини. Але і в таких випадках режим найчастіше цілком успішно переживає смерть «великого правителя».

Читайте також: Після десятків років перемог демократія в світі починає втрачати позиції

Багато що залежить від поведінки еліт. Як правило, правителі намагаються пов’язати еліти з участю в репресіях, корупції та інших зловживаннях, тому у представників еліт є всі стимули підтримати наступника зі схожою програмою, щоб самим потім не стати фігурантами кримінальних переслідувань за свої минулі гріхи.

Спроби боротися з вогнем за допомогою іншого вогню теж часто закінчуються провалом. Як показують дослідження Франц, військові перевороти лише в рідкісних випадках приводять країну до демократії. При цьому вона переконана: чим менше насильства застосовує саме демократичний рух, тим вищі його шанси на успіх. Іншими словами, вона пропонує не заганяти авторитарних лідерів у кут, а давати їм шанс відступити без перспективи потрапити до в'язниці або бути поставленими до стінки за прикладом подружжя Чаушеску.

Демократична мімікрія

Франц вважає ненасильство принциповою умовою переходу до демократії. Однак у Непалі та Бангладеш протести покоління Z досить активно застосовували, зокрема, й насильницькі методи, досягаючи при цьому значного успіху в плані демократизації. Погоджуючись із цим, Пратхіт Сінгх підкреслює, що серед учасників та організаторів були й досить впливові групи, які виступали проти ескалації та застосування насильства. «Молоді люди в Непалі та Бангладеш скоріше брали на себе роль посередників.

Вони не прагнули самі прийти до влади, а домагалися від влади реакції на свої вимоги та більш активної участі молоді в політичних процесах», — підкреслює Сінгх, нагадуючи, що в Непалі молодь, спираючись на онлайн-платформу Discord, призначила головою перехідного уряду 73-річну жінку.

Соціальні мережі можуть допомагати протестам. Але чи справді вони сприяють стійкій демократизації? Як зазначає Еріка Франц, протестів у всьому світі сьогодні стає більше, але при цьому вони набагато частіше зазнають невдачі: «Ми припускаємо, що ця обставина теж може бути пов’язана з соціальними мережами».

Цифрові платформи дозволяють швидше мобілізувати людей і виводити їх на вулицю, але такі продемократичні рухи не завжди здатні створювати в реальному світі низові організаційні структури, без яких довгостроковий успіх демократизації режиму стає ілюзією. З іншого боку, вона зазначає, що саме медіасередовище, яке змінилося під впливом соцмереж, уможливило підйом персоналістичних режимів, таких як режим партії Наїба Букеле (Nayib Bukele) у Сальвадорі та режим, створений у Угорщині Віктором Орбаном.

Читайте також: Кінець епохи Орбана настав: хто такий Петер Мадяр і чи зможе він демонтувати «державу-мафію»?

Багато хто порівнював поразку Орбана на виборах із кінцем комуністичної Угорщини у 1989 році. Еріка Франц згодна з тим, що в обох випадках авторитарні режими в цій країні втрачали владу в результаті народних виборів. Але сьогодні вибори стали нормою навіть в авторитарних країнах. За її словами, мало хто відкрито декларує свій режим як антидемократичний: більшість держав у світі так чи інакше, більш-менш вдало, займаються демократичною мімікрією.

«Наукові дослідження переконливо показують, що в більшості країн світу громадяни віддають перевагу саме демократичній формі правління. Тому автократам вигідно імітувати демократію, проводячи вибори навіть за участі кількох партій. Але такі вибори не є вільними та чесними, а саме вільні та чесні вибори роблять демократію демократією. Що ж стосується Угорщини, то шкоду, завдану Орбаном демократії в цій країні, буде дуже непросто компенсувати».

З цим згоден Еден Сабо (Ödön Szabo), хоча сам він і каже, що хотів би мати більше підстав для оптимізму. Сімдесят років тому, у 1956 році, у комуністичній Угорщині почалося демократичне народне повстання проти радянської системи, нав’язаної країні Москвою після закінчення Другої світової війни. Країна оголосила про бажання стати нейтральною та вийти з числа країн-членів Варшавського договору.

Дуже скоро це повстання було придушене в крові Радянською армією. Сабо було тоді 11 років. Разом із всією родиною він втік до Швейцарії. Мирні революції в Європі та падіння залізної завіси пізніше підтвердили його переконання в тому, що прагнення комунізму до світового панування приречене і що в Угорщині почнеться нова ера. «А дже буквально напередодні всіх цих подій друг мого батька підійшов до мене і сказав: ти ще занадто молодий, нічого подібного ніколи не станеться».

Читайте також: Прем'єр-міністр Польщі: "руській мір" - це ракова пухлина, яка становить смертельну загрозу для всієї Європи

Приклад Швейцарії

Після 1989 року Еден Сабо активно займався бізнесом в Угорщині, обіймаючи високі керівні посади. За його словами, після падіння комунізму країна швидко перейшла до ринкової економіки, але справжня демократична культура там так і не встигла вкоренитися. У 1990-ті роки люди в країні, як і раніше, скептично ставилися до державних структур та інститутів, дбаючи насамперед про власне благополуччя.

Те, як Орбан поступово демонтував демократію, не викликало в нього нічого, крім роздратування. Але що буде після Віктора Орбана? Якщо угорці побачать, що до влади просто прийшли нові правителі з метою підпорядкувати інститути держави своїм особистим інтересам, то, переконаний Сабо, надії на справжню демократизацію так і залишаться надіями.

«Вирішальним буде питання, чи вдасться Угорщині збалансувати співвідношення політичних сил. А можливо це буде лише в тому випадку, якщо в країні збережуться три-чотири політичні партії з реальною соціальною базою, партійні фінанси стануть прозорими і будуть жорстко контролюватися державою», — каже Сабо. Ідеалом для нього залишається Швейцарія, країна, де уряд організовано у форматі Федеральної ради, органу колективної влади за участю найрізноманітніших політичних партій. Тільки за такої умови, вважає він, в угорському суспільстві теж зможе сформуватися справжня демократична свідомість. Як каже Пратхіт Сінгх, Угорщину з демократичними рухами в Азії, Африці та Латинській Америці поєднує одна важлива деталь: у ніч після поразки Орбана початок нового етапу угорської історії на вулицях відзначали насамперед молоді люди.

—

Беньямін фон Віль, опубліковано у виданні  SWissinfo.ch 

---

Читайте також: 

• Українці збирають докази воєнних злочинів російських загарбників
• “Це була не зрада”. Історик Віт Сметана – про маловідомі факти й міфи навколо Мюнхенської угоди
•  Підлягає ліквідації як Усама бен Ладен
• Намагання умиротворити чи контролювати таких диктаторів як Путін ніколи не працюють 
• Аятола Лукашенко. Спецоперація КДБ «Не вместо, а вместе»
• Тімоті Снайдер: Як президент США потрапив у пастку Путіна
• Чому Незалежність – це ще не свобода та що потрібно для щасливого життя