"Не Донбас, а південний схід України" Історики – про дореволюційне та радянське минуле Донецької та Луганської областей

Версия для печати

Наприкінці квітня 2014 року у Донецьку та Луганську відбулися останні мітинги під синьо-жовтими прапорами. Протягом усієї весни луганчани та донеччани виходили на площі своїх міст, щоб висловити підтримку суверенітету України. А проросійські сили виводили на вулиці своїх прихильників, стверджуючи, ніби у Києві готують напад на південний схід: мовляв, до Донецька та Луганська ось-ось приїдуть автобуси з нацистами, від яких може захистити лише Путін.

До десятиліття з початку бойових дій в Україні видання "Настоящее время" підготувало проєкт про українські регіони, ситуацію в яких у 2014 році Росія намагалася дестабілізувати і які російський диктатор назвав "Новоросією".

Для цього матеріалу журналісти поговорили з істориками про те, що потрібно знати про дореволюційну та радянську історію Донецької та Луганської областей, щоб краще зрозуміти ті події, які відбувалися на південному сході України до та після 2014 року, коли Росія розв'язала там війну.

"Умови для денаціоналізації"

"Не скажу, що владі повністю вдалося створити на Донбасі радянську людину, але те, що саме в цих індустріальних локаціях було створено всі умови для денаціоналізації людей – це однозначно", – каже доктор історичних наук, професор Дмитро Білий.

Дмитро народився і виріс у Макіївці. Навчався та працював у Донецьку, де займався вивченням історії саме цього регіону. Однак у 2014 році, після початку російської окупації, Білому довелося залишити рідну Донеччину. Наразі він очолює відділ історичних досліджень Голодомору-геноциду Інституту дослідження Голодомору.

"Уявіть собі, що півтора мільйона людей прибувають на цей Донбас після 1945 року - і балти, і українські селяни, і західні українці, і донські козаки. Це люди, які жили і виховувалися в рамках традиційної, своєї етнічної культури, - розповідає Дмитро Білий. - А тут вони вибивалися зі свого ритму життя, тут було все по гудку. Не так, що тобі потрібно вставати корову доїти або жати, а гудок - і погнав на шахту або завод. І люди втрачали своє коріння. Вони пам'ятали його, сумували за ним, але з'являлася стратегія виживання, і ти мусив адаптуватися до ритму життя, який абсолютно ламав твої уявлення про життєві традиції та етику, які напрацьовувалися тисячоліттями. Тут і починалося - "Вышел в степь донецкую" та "Что ты знаешь о солнце, если в шахте ты не был?". Ці пісні ми співали ще в дитячому садку".

Юзівка ​​(Донецьк) у 1912 році

"Тобто, щоб у людини остаточно не поїхала кукуха, їй потрібно прийняти певний габітус, тип поведінки, – продовжує Білий. – А на Донбасі було два габітуси. Офіційний – це шахтарський, радянський. Тим більше, що на Донбасі у 70-ті –80-ті роки заробляли дуже непогано, не порівняти з Ростовською областю чи сусідніми українськими регіонами.".

Читайте також: Приналежність України до цивілізації хліборобів, «яка перемогла», — те, чого в Росії ніколи не могли українцям пробачити

"Мешканці передмість"

"Зараз багато хто запитує, чому ці люди – інші?" – каже Леся Гасіджак, кандидатка історичних наук, яка досліджувала етнокультуру українців Донеччини. За її словами, про появу особливого жителя південного сходу України можна говорити, починаючи з рубежу ХІХ і ХХ століть.

"Працювати на перших промислових підприємствах приїжджали українські селяни, які залишали свої села, свої господарства, – каже Гасіджак. – Це були селяни, яким не було місця у традиційному життєвому просторі, звідки вони були витіснені. Ми знаємо про перенаселення українських губерній на той момент. У класичній сім'ї було по 10 дітей. Виходом для них було шукати місце в новому життєвому просторі. І цим простором став південний схід, сучасною мовою – Донеччина та Луганщина.  Вони тяжко працювали, але життя було відносно легким: у них був дах над головою, вони отримували зарплату, на яку проживали. Їм не було потреби дбати, що потрібно щось на зиму заготовити, як дбав класичний селянин"

Юзівка, початок XX століття

"Люди, які у XIX–XX столітті заселяли Донбас – це люди, які порвали з минулим, але в майбутньому себе ще не знайшли. Так звані лімінальні (перехідні) персони. А потім з них виникне такий прошарок, як мешканці передмість. Наше суспільство ділиться на селян і городян. Але є ще особливий прошарок – "передмістя", яке вже не село, але ще не місто, яке вже не дотримується чогось традиційного, але й ще не досягло рівня чогось модерного. І ось цим "передмістям" і були на початку XX століття колишні українські селяни", – пояснює Леся Гасіджак.

Жителі Юзівки (Донецьк) на початку XX століття

Історично українці – аграрний етнос, наголошують історики. Перед Першою світовою війною лише 15% їх жили у містах, інші – у селах. Вони працювали на своїй землі, вели натуральне господарство та були сильно прив'язані до традицій. І до 30-х років XX століття українські селяни здебільшого не хотіли йти працювати на шахти та заводи, воліючи працювати на своїй землі.

"Вони і близько не хотіли лізти в шахту, - зазначає Дмитро Білий. - Варто прочитати спогади Хрущова, який на початку XX століття там був інженером, він навчався в Юзівці (так називався Донецьк до 1924 року). Він добре описує, що там були сезонні працівники з Росії. Вони прийшли, попрацювали кілька місяців у шахті – хтось загинув – і пішли назад. А шахту чи металургійний завод наприкінці XIX століття описували як пекло. Приходити на сезонні роботи на шахти і підприємства українські селяни стали лише після колективізації та Голодомору. А до цього вони жили заможно. Навіщо їм було лізти в шахту або під вогонь на металургійному заводі? До 1930 року понад 90% робітників шахт і підприємств приходили з Росії на сезон. Українські селяни дуже зневажали цю роботу і з презирством дивилися на цих роботяг. І коли починалися страйки чи виступи, то там, як у вестернах на Дикому Заході, заводські підрядники платили селянам, щоб ті втихомирювали бунтівників».

На цю тему: Служил в Москве и спился на Донбассе. История его взлета и падения - в архивных фото

Шахтарі у вибої шахти №8 "Гілка", 1910 рік. Фотографія з музею історії Донецького металургійного заводу

Загубитися та врятуватися

Ситуацію змінили колективізація та Голодомор. "Дуже багато селян, щоб врятуватися, йшли на Донбас [працювати на шахти та підприємства], – розповідає Дмитро Білий. – А 1938 року вийшла постанова, що якщо ти прийшов працювати на шахту, то звільнитися ти вже не можеш – таке цілком собі кріпосне право. Хоча, з іншого боку, тут можна було сховатися. Керівництву шахти було абсолютно байдуже, звідки ти, хто ти - колишній зек чи, навпаки, кудись тікаєш, щоб тебе не відправили в табір. Вони приймали всіх. Так і почалася українізація цих підприємств".

Станом на 1945 рік у Донецьку (тоді він називався Сталіно) проживало 175 тисяч осіб, а 1978 року місто стало мільйонником. Ось як Дмитро Білий пояснює появу тут 850 тисяч людей:

"По-перше, тих, хто повертався – контрреволюціонерів, кримінальників – не пускали далі за Донбас. Особливо якщо вони їхали на західну Україну. За моїми приблизними підрахунками, на Донбасі було близько 30% західних українців. Я знаю цілі села з західних українців. Я, наприклад, жив у Макіївці в шахтарському селищі, так мене вчив у школі литовець, колишній "лісовий брат" Ян Карлович. Я бачив греків, які вижили в 1938 році. Була така "Грецька повстанська армія", потім грецьку інтелігенцію на Приазов'ї розстріляли. Я бачив тих, хто опинявся там після ГУЛАГу - каерів, які проходили за 58-ю статтею (КР - скорочення від "контрреволюційна діяльність"). Так і з'явився цей мікс Донбасу".

Читайте також: Як проводилась кацапізація Донбасу на початку XX ст.

За радянських часів регіон розглядався як вітрина нової соціально-економічної системи. "Починаючи з 40-х років, коли були приєднані західноукраїнські землі, Луганщина та Донеччина були регіонами, звідки брали кадри для радянізації. Був ось такий статус. У 80-ті роки він, звісно, ​​почав розмиватися, бо в Україні та в усьому Радянському Союзі сталося падіння комуністичного престижу", – каже історик із Луганська Олександр Набока.

Чи не Донбасом єдиним

Донецька область була створена у 1932 році. Її обласним центром був Артемівськ (Бахмут), потім його перенесли до Сталіно (Донецьк). Спершу до складу області входили і території сучасної Луганської області. Але 1938 року її розділили на Сталінську (Донецьку) та Ворошиловградську (Луганську).

Починаючи з 2014 року, в інформаційному просторі все більш активно почав використовуватися термін "Донбас" для позначення Луганської та Донецької областей. Проте українські історики та політики закликають не застосовувати його.

"Слова "Донбас" немає в жодному нормативно-правовому документі нашої держави. Це дефініція, яка нам нав'язується Російською Федерацією - "народ Донбасу", "вибір Донбасу", "Донбас не поставлять на коліна". Нам треба чітко дотримуватися наших нормативно-правових документів. Є чіткі назви території Донецької та Луганської областей, жодного Донбасу не існує, це дуже небезпечно, коли ми починаємо такі речі говорити", – заявляв у 2021 році тодішній секретар РНБО Олександр Данилов, який сам народився та виріс у місті Красний Луч Луганської. області.

Із цим згодні й історики. "Я ненавиджу термін "Донбас", – каже Леся Гасіджак. – "Донбас" – це економічний термін. Використовувати його по відношенню до цілої Донецької та Луганської областей – недоцільно та неправильно. Донбас – це лише частина Донецької та Луганської областей, обмежена економічною частиною, де розміщені основні шахти, заводи та інші підприємства.

Читайте також:  Життя для шахти: шахтарські мономіста Донеччини та Луганщини у 1950-1960-ті роки

"Історично термін "Донбас" пов'язаний з індустріалізацією регіону у російському імперському контексті кінця XVIII – початку XX століття", – зазначає доктор історичних наук Олександр Набока. До початку окупації він був завкафедрою історії України Луганського національного університету. Однак у 2014 році Набоці довелося переїхати до Старобільська. А у 2022 році, після повномасштабного вторгнення Росії, він став вимушеним переселенцем удруге і поїхав до Закарпаття.

"Я б використав щодо Луганщини та частини Донеччини термін Слобідська Україна. Історично ми говоримо про північ Луганської області, яка починаючи з XVII–XVIII століть входила до складу двох полків Слобідської України – Ізюмського та Острогозького. Ну а південь Луганської області та частина території Донецької з Бахмутом входили до складу Кальміуської паланки Запорізької Січі", – зазначає Набока.

Донецька та Луганська області України

"Термін "Донбас" виник на початку XX століття як "Донецький кам'яновугільний басейн", – каже Дмитро Білий. – Це лінія, де йдуть поклади вугілля. Вона тягнеться до Таганрогу і далі на Ростовську область. Це виключно геологічний термін. що ми зараз називаємо Донбасом – Луганську та Донецьку області – входить багато різних регіонів, які історично складалися по-різному. Слобожанщина – це поселення українських слобідських козаків. Також є частина території Донського козачого війська. У 1736 році по Кальміусу почали проводити лінію поділу між Військом Запорозьким і донськими козаками. Також є Приазов'я, яке йде вздовж моря. Це теж абсолютно українські поселення, але вони займалися рибальством. А Донбас - це індустріальні регіони, які виникли, коли Джон Г'юз почав створювати підприємства. Донецьк (тоді Юзівка) отримав статус міста лише 1917 року. А так це були розсипані шахти і підприємства, а навколо них формувалися робітничі селища".

На цю тему: Український Донбас: ОУН-УПА, дисиденти, виступи шахтарів проти радянської влади: 12 фактів

Гірничо-промислова карта Донецького камнекутного басейну (Mevius, A.1890)

"Ще є такий момент, – продовжує історик, – що багато хто з тих, хто ходив працювати на шахти, казали: "Йдемо на Донбас". При цьому село могло перебувати за п'ять кілометрів від шахти. Але в ментальності було таке, що ти прийшов. на шахту чи завод – отже, ти прийшов на Донбас, ти повернувся звідти – отже, ти прийшов із Донбасу”.

Індустріалізація, урбанізація, русифікація

За оцінками істориків, більшість населення сучасних Донецької та Луганської областей за всіх часів складали етнічні українці. Однак через стрімку індустріалізацію русифікація тут була жорсткішою, ніж в інших українських регіонах.

"Масштабна індустріалізація Донбасу в XIX столітті зумовила урбанізацію, у тому числі з російського боку, – пояснює Олександр Набока. – Працювати сюди приїжджали жителі сіл сусідніх російських областей. Плюс технічна еліта теж була російськомовною, вихованою в російських наративах. А оскільки індустріальні міста і селища домінували над регіоном, це забезпечувало їм фору в поширенні російської культури. А по-друге, російська культура в той період була домінантною. На відміну від української, вона не зустрічала перешкод. У цих реаліях про українську культуру поступово формується уявлення як про культуру другого сорту. Навіть носії цієї культури, етнічні українці, живучи в цих імперських контекстах, вважали для себе непристойним спілкуватися українською - переходили на російську і ідентифікували себе як росіян".

"Пам'ятаю, як у рідне бабусине село [на Луганщині] з'їжджалися діти тих, хто звідси поїхав до Росії, і у них була така цілком собі ксенофобія, відповідно, у місцевих відчувалося певне "плазування" перед ними", - згадує Набока.

"Хоча, якщо ми беремо села півночі чи півдня Луганської області, то до Голодомору, до сталінської індустріалізації тут фіксується ворожнеча між місцевими російськими, особливо донськими козаками, та хохлами-бідняками, – продовжує Набока. – Наприклад, у селі Макарів Яр (Пархоменко) на півдні Луганщини з одного боку Сіверського Дінця жило донське населення, зараз це прикордонна територія Росії, а з іншого – хохли, як їх називали. Вони ворогували між собою, між ними не було жодних дружніх контактів, не кажучи вже про шлюби».

Русифікація регіону за радянських часів проводилася стрімко. 1965 року в Донецьку було закрито останню українську школу.

Читайте також: Народ Донбасу і культурна зброя росіян

"Після цього першу українську школу в Донецьку було відкрито лише у 1990-ті роки на громадських засадах. У ній було три класи, і вона працювала у форматі недільної школи, – розповідає Леся Гасіджак. – Всього до початку війни [у 2014 році] у Донецьку було близько 160 шкіл. Відомо, що до 2003 року, через 12 років після проголошення незалежності, у місті було лише 26 українських шкіл. Саме на Донеччині з'явився такий феномен, як “школа з українською мовою навчання”. Це дуже оманливо, оскільки передбачало, що школа російськомовна, проте є окремі класи, які навчаються українською. Але якщо в паралелі чотири класи, три з яких навчаються російською, а в одному діти, які на перервах розмовляють російською, а на уроках українською, то чи має це якийсь результат? Я переконана, що ні. Там не було передумов, щоб людина могла вчитися чогось українського".

70 років радянської влади дуже вплинули на самоідентифікацію мешканців цього регіону, зазначає Леся Гасіджак: "Під час експедицій я запитувала: "Хто ви?" Половина респондентів відповідали: "Хохол або хохлушка". І коли я починала переконувати, що це принизливе прізвисько, що це не є ідентифікацією українця, то вони реально не розуміли, що ж у цьому поганого. Якось в одному населеному пункті Донеччини назвали кафе "Хохлушка", після чого одна громадська організація зчинила скандал. Якби це місце назвали "кацапка" чи "жидівка", то можете уявити, який міжнародний би скандал зчинився? А чому "хохлушка" дозволено? Ось це і є наслідок цієї руйнації, яка відбулася за радянських часів".

Ставлення Києва та гібридна війна Росії

На думку істориків, у роки незалежності центральна українська влада зробила дуже багато помилок щодо Донецької та Луганської областей. "Київ, вибачте за мій шахтарський сленг, на нас забив болт. Влада не звертала на нас уваги. А у 2014 році я зрозумів, що нас просто кинули", – каже Дмитро Білий.

Леонід Кучма, як президент, віддав цей регіон на відкуп місцевим олігархам і колишнім комсомольцям, вважає Білий: "Він створив феодальну систему на Донбасі: ось вам феодальна вотчина, товариші".

Віктор Ющенко не зробив нічого, щоб це змінити, а натомість домовлявся з місцевими елітами. "Він по всьому залишив статус-кво. Адже ми дійсно сподівалися, що за Ющенка розпочнуться економічні та культурні реформи, але цього не сталося. При ньому навіть було закрито єдину україномовну газету в Криму "Кримська світлиця", оскільки було зупинено фінансування. Так що тепер за Кримом плакати? – міркує історик.

Читайте також: «Особливий статус» для «ракової пухлини» або Випробування Донбасом

Віктор Янукович сам був представником так званої місцевої еліти, яка довгий час розхитувала ситуацію в регіоні, але потім не втримала. "Це був ефект Франкенштейна, – продовжує Дмитро Білий. – Хтось когось створює і думає, що це буде його маріонетка, якою він завжди зможе керувати, але потім ця маріонетка виходить з-під контролю. Вони думали, що знову буде договірняк, а історії ж у нас ніхто не знає".

Протягом багатьох років місцеві чиновники та ЗМІ розповідали мешканцям Донецької та Луганської областей про "фашистів із західної України". Однак і в уяві мешканців інших регіонів України було сформовано негативний образ Донбасу. "Це все свідома робота російських спецслужб, які змогли цю гібридну війну принести на Донбас. Я навіть коли намагаюся говорити зі своїми знайомими з Києва чи із заходу України, то вони відповідають, мовляв, Донбас весь такий, на Донбасі всі вороги України. Я йому кажу: "А ти знаєш, що таке Донбас?" Ось такий імідж був створений.

Українська православна церква (Московського патріархату) також відіграла одну з ключових ролей щодо дестабілізації ситуації у регіоні. "Вже починаючи свої перші етнографічні експедиції у 2005 році, я писала про приховану агресивну роль УПЦ МП, – згадує Леся Гасіджак. - Приїжджаєш туди, йдеш до села пішки 10 кілометрів, бо туди не ходить автобус, а в селі стоїть двоповерхова нова церква з дорогим різьбленим іконостасом, є хата для священника і всі побутові умови. А священник розмовляє з дуже яскравим російським акцентом і є випускником якоїсь російської богословської семінарії. І коли я запитувала місцевих селян про якісь обряди, то вони відповідали, мовляв, ми ж раніше нічого не знали, а тепер нас батюшка навчив. Тоді ніхто не розумів, яка ж загроза насправді стоїть за цією церквою. Усі ці роки російська церква там працювала дуже потужно. Тому в старих українських селах на півдні Донецької області, це південна Слобожанщина, там сепаратизм не прижився, але і якогось українського історичного духу там теж не було. Він був викошений у період радянської влади, і він не з'явився в період України, оскільки їх навчала не українська інтелігенція, а московський батюшка".

В тему:

• Церковь врага: как УПЦ МП влияет на украинцев
  
• ЧВК и террористы на службе УПЦ МП. Часть 11: Луганская епархия).
• ЧВК и террористы на службе УПЦ МП. Часть 12: Северодонецкая епархия
• ЧВК и террористы на службе УПЦ МП. Часть 13: Ровеньковская епархия
• ЧВК и террористы на службе УПЦ МП. Часть 14: Донецкая епархия. Пособники

"Однак Донеччина та Луганщина – це Україна, – зазначає Леся Гасіджак. – Якщо, наприклад, Галичина в якийсь період своєї історії була у складі Республіки Польської чи Австро-Угорської імперії, то Донецька та Луганська області завжди були у складі України – хоч Гетьманщини, хоч УРСР. Цей регіон ніколи нікому не належав, а завжди був нашим, українським”.

"Але Донбас зараз знову Дике Поле, – каже Дмитро Білий. – Уся інтелігенція виїхала, весь соціально активний елемент виїхав, підприємці у своїй більшості виїхали, креативні люди виїхали. Сумно це говорити, але я не думаю, що у нас буде шанс побачити колишній Донбас.

—

Тетяна Ярмощук, опубліковано у виданні "Настоящее время"

Читайте також: 

• Русская культура всю свою историю лелеяла чмо — и оно выросло, расцвело
• Марні сподівання на бунт росіян проти війни
• Православ'я, самодержавство, антисемітизм: як влада Російської імперії заохочувала і виправдовувала єврейські погроми
• Російських правозахисників за часів СРСР майже не хвилювало національне питання
• Сергій ЖАДАН: «російське суспільство має нести колективну відповідальність…»