Андрій Санніков: «Для України важливо не робити ставку на структури, що втратили зв’язок із реальністю»

Версия для печати

 Чи існує єдність у лавах білоруської еміграції, коли мова йде про допомогу Україні? Чому досвідчені політики-важковаговики відмовляються визнавати легітимність Офісу Світлани Тихановської та Координаційної ради?

Андрій Санніков у розмові з Валентином Деменком розкриває незручні факти про внутрішні чвари в опозиційному середовищі, критикує «колишніх служників режиму» та пояснює, чому офіційному Києву варто шукати союзників серед самих білорусів, а не в кабінетах політичних структур.

Андрій Санніков — одна з найбільш знакових постатей білоруського спротиву. Професійний дипломат, у 1996 році він пішов у відставку з посади заступника міністра закордонних справ на знак протесту проти політики Лукашенка. У 2010 році Санніков став основним суперником диктатора на президентських виборах, після яких був заарештований, підданий катуванням у СІЗО КДБ та засуджений до 5 років колонії. Під тиском міжнародної спільноти його було звільнено у 2012 році, після чого він виїхав за кордон, де очолив громадянську кампанію «Європейська Білорусь». Сьогодні Санніков представляє «стару гвардію» опозиції, яка займає дедалі більш критичну позицію щодо нових політичних центрів, що виникли після 2020 року.

— Андрію Олеговичу, розкажіть, будь ласка, про приховані проблеми всередині білоруської опозиції за кордоном, які є особливо важливими для України в контексті нашої спільної боротьби з режимом Лукашенка?

— Говорячи на цю тему, я свідомо не зосереджуватимуся на існуючих нині політичних структурах. На моє переконання, у своєму теперішньому вигляді вони не мають стійкого і живого зв’язку з білоруським суспільством. Тому набагато правильніше говорити насамперед про самих людей — про сотні тисяч білорусів, які вимушено живуть за межами своєї країни.

Сьогодні для них найгострішими є практичні, життєві питання: легалізація документів, правовий статус у країнах перебування та свобода пересування. Ці проблеми є прямим наслідком політики режиму, який фактично позбавив громадян нормального консульського захисту, перенісши репресивний тиск навіть на тих, хто виїхав.

Читайте також: "Лукашенко боягузливіший за Януковича": Активіст Євген Афнагель — про помилки протестів-2020 та спільну перемогу

Для багатьох білоруських діаспор першочерговим завданням залишається вирішення цих базових побутових вузлів. Доки вони не розв'язані, залучати людей до широких політичних кроків чи активної участі у протистоянні режиму надзвичайно складно. Проте варто зауважити: білоруські діаспори в ЄС залишаються консолідованими спільнотами. Люди підтримують міцні горизонтальні зв’язки і в більшості своїй поділяють чіткі проєвропейські та проукраїнські погляди.

У цьому сенсі ми помітно відрізняємося від російських емігрантських спільнот. Там навіть за гучними деклараціями про демократію нерідко проглядаються симпатії до імперських наративів РФ. Тому для України важливо враховувати цю реальність і не робити основну ставку на структури на кшталт Офісу Тихановської чи Координаційної ради. Набагато ефективніше звертати увагу на реальні громадські зв’язки всередині діаспор та на самих активних білорусів в еміграції.

— Громадянська кампанія «Європейська Білорусь» була створена ще у 2008 році. Її ініціаторами разом із вами стали Михайло Маринич, Микола Статкевич та Віктор Івашкевич. Вас підтримали провідні молодіжні лідери. За ці роки активісти провели сотні акцій, зібрали десятки тисяч підписів за вступ Білорусі до ЄС, пройшли крізь тюрми та катування. Сьогодні ви продовжуєте міжнародну діяльність — із ким спілкуєтеся найчастіше?

— Ми активно співпрацюємо з багатьма міжнародними платформами в Європі (як у західній, так і в східній її частинах), у США та Канаді. До початку великої війни ми часто бували в Україні.

Проте маю визнати гірку правду: останнім часом так звані «нові опозиційні» структури докладають колосальних зусиль, щоб виключити «Європейську Білорусь» із міжнародного порядку денного. Їхня мета — позбавити нас участі у важливих заходах і, що для них найголовніше, перекрити доступ до будь-яких ресурсів для нашої діяльності. Якщо я критикую їх відкрито — зокрема за злочинні помилки, що призвели до здачі людей каральним органам Лукашенка, — то вони намагаються діяти нишком, компрометуючи нашу команду перед західними партнерами. Знаєте, саме так поводилися лукашенківські посольства, коли ми тільки починали свою боротьбу.

Читайте також: Торгівля людьми в обмін на калій: Чи справді Лукашенко готовий до діалогу із Заходом?

— Яким є ваше бачення майбутнього білоруської опозиції? У чому ваші принципові розбіжності з позиціями Світлани Тихановської чи Павла Латушка?

— Ми не займаємося абстрактним «баченням». Наше завдання — організувати конкретні дії, спрямовані на відновлення законної влади в країні. Що стосується названих вами фігур, то я не вважаю їх опозиційними лідерами. Для мене вони — частина сценаріїв самого режиму.

Подивіться хоча б на Латушка: людина чверть століття вірно служила диктатору, брала безпосередню участь у функціонуванні системи репресій та фальсифікації виборів. Про яке «бачення» майбутнього можна запитувати у таких людей? Мені їхня думка абсолютно нецікава, і я вважаю небезпечним довіряти майбутнє країни тим, хто її роками руйнував.

— І наостанок: щодо виборів до Координаційної ради — чи є у вас фаворити в цьому процесі?

— Відповідь буде дуже простою і короткою. Ніякої Координаційної ради як самостійного, а тим більше виборного органу, не існує. Відповідно, немає і ніяких прозорих виборів до неї. Це лише імітація політичного процесу, яка не має нічого спільного з реальною боротьбою за свободу Білорусі.

— Дякуємо за відверту розмову, Андрію Олеговичу! Бажаємо вам міцного здоров’я та невичерпної енергії у вашій боротьбі.

—

Розмовляв Валентин Деменко, березень 2026 року; «Аргумент»

Читайте також: 

• Білоруський плацдарм 2026: Павло Усов про «тактичні» санкції США та стратегічний глухий кут Заходу щодо Росії
• «Ніколи знову» проти «Можемо повторити»: Генадій Коршунов про білоруський антивоєнний консенсус та соціологію під пресом репресій
• «Те, що росіяни коять в Україні, вони відпрацювали в Чечні». Майрбек Тарамов про анатомію російського терору
• Розпад імперії чи чергова імітація: що чекає на Росію та чому «ліберальний десант» у Європі викликає сумніви
• «Новгород має бути вільним»: інтерв’ю з очільником руху за незалежність Великого Новгорода від Московії
• Голоси Кавказу: ногайці прагнуть незалежності, а черкеси відновлюють історичну правду
• Павло Сєверинець: «Зміни в Білорусі можуть бути блискавичними, але через втручання Росії — непередбачуваними»
• «Якщо полонений не може сказати двох слів білоруською — ставте до стінки, це москаль». Інтерв'ю з членом НВР «Вільна Білорусь» 
• Імперія тріщить по швах: від Бурятії до Пскова — голоси тих, хто готує життя після Росії
• «Офіс Тихановської причетний до поразки»: екс-політв’язень Дмитро Козлов — про жахи «лукашизму» та кризу опозиції