Повага до мертвих у війні

Версия для печати

 Сьогодні вночі Київ зазнав масованої атаки російськими ракетами та дронами. Постраждали більше 70 людей, серед них 5 дітей. 31 людина в лікарні. Повідомляється про щонайменше 9 загиблих, рятувальники досі розбирають завали в Святошинському районі.

Від ночі і вранці стрічка фейсбуку та канали у телеграмі, новинні сайти наповнені фотографіями зруйнованих будинків і… тіл. Обличчя. Кров. Крупний план. Середній план. Тіло, на яке натрапляєш не в морзі і не в особистому повідомленні поліції, а в екрані власного телефону. Інколи - раніше, ніж це побачила родина загиблого. Скоріш за все раніше, ніж дізналася і побачила родина. 

Я знаю, що нам боляче. Ми хочемо кричати на весь світ про черговий російський злочин. Про підлість нічної ракетної атаки на людей, що ввечері засинають у своїх ліжках. Про терор міст. Про винищення нас, про спробу зламати стійкість.

І ми маємо право на цей крик.

Але є межа, яку ми не повинні переходити.

Міжнародне гуманітарне право — не лише про заборону катувати чи руйнувати лікарні. Воно також про повагу до мертвих. Женевські конвенції зобов’язують держави:

- забезпечити гідне ставлення до тіл загиблих,

- шукати та ідентифікувати їх,

- передати інформацію родинам перш ніж вона стане публічною,

- ховати з повагою до релігійних і культурних традицій,

- не допускати наруги, мародерства і використання тіл у публічних цілях.

Ми знаємо, скільки росіяни раз порушували ці норми у Маріуполі. Ми досі маємо тисячі зниклих безвісти, про долю яких невідомо. Ми бачили, як залишки будинків збирали на звалище разом з тілами. 

Але ці норми стосуються не лише Росії, і не лише держав. Це стосується  кожного з нас: журналістів, фотографів, активістів та раптових свідків подій.

Публічне фото загиблого - це не тільки зображення злочину, це ще й чийсь біль, який множиться.

Просто уявіть себе на місці родини загиблих. Поранених. 

Так, баланс між правом на правду і повагою до гідності дуже складний. Але саме його пошук і є складною роботою документаліста, та й простої людини. Вміння знайти кадр, що говорить про горе, але не принижує. Розказати про біль і не знецінити особисту трагедію. Витримати лінію між репортажем з місця події і вторгненням у чиєсь горе.

Повага до мертвих - не просто слова. Це частина того, чому ми воюємо. Щоб поважати людину: і живу, і мертву. Її право бути тихою або гучною. Право родини кричати чи мовчати. Право родини дізнатися про смерть близького не з Telegram, а з вуст офіційного представника та пережити втрату без чужих очей.

—

Oleksandra Dvoretska