Майкл Перрі: «Через брудні руки власне і стають святими»

|
Версия для печатиВерсия для печати
Фото:

«У сільському саду я зрозумів, що я – українець», – каже Майкл Перрі – католицький священик у США, який походить з української родини, що емігрувала з Лемківщини ще на початку ХХ століття. Впродовж всього свого життя отець Перрі постійно шукав свою українську ідентичність. Власне про це він і розповів в розмові із Z, а ще про те, що для нього означає бути священиком, про американську мрію і брудні руки, які ведуть до святості.

- Я народився у Нью-Йорку у сім’ї українських іммігрантів. Мої батьки народилися вже у США, проте бабусі і дідусі були із Лемківщини. З дитинства я вивчав історію своєї родини, і що більше часу минає, то більше деталей про неї я дізнаюся. Зараз у моїй родині є лікарі, адвокати – люди із вищою освітою, професіонали своєї справи. Це горда історія бідних іммігрантів.

На цю тему: Лемки, депортированные в «новороссию»

Ми жили в Брукліні, у одному з двоповерхових будинків, в кожному з яких жило чотири сім’ї. Я зростав у середовищі, яке називалося “Асторія”, у полікультурному суспільстві: поруч з нами – українцями – жили німці, ірландці, італійці, поляки.

Коли сім’я моєї матері приїхала до США, то ніхто не вмів розмовляти англійською. Дідусь працював у цирку в Пенсильванії, а з часом отримав роботу у шахті. Для роботи там не потрібно було знати англійської мови, тож разом із моїм дідусем пліч-о-пліч трудилися українці, італійці та ірландці.

Так само й сім’я мого батька постійно розмовляла українською, бо жила у тому середовищі Нью-Йорку, де було багато вихідців зі Східної Європи. Там були чехи, словаки, українці, росіяни і поляки. Вони співжили настільки тісно, що навіть виробили власну мову, якою спілкувалися тільки в цьому маленькому районі. Мій батько казав, що може вільно розмовляти будь-якою із східноєвропейських мов, проте коли він приїхав у Європу, то виявилося, що не знає жодної.

Ідентичність

Питання ідентичності важливе для кожного американця. Попри те, що всі відчуваються американцями, але називають себе українцями, поляками чи італійцями.

Я народився у 1942 році і пішов до школи в час розпалу Холодної війни. У той час в США було потужне комуністичне лобі і водночас лютувала антикомуністична державна кампанія. Телебачення тільки-но увійшло у вжиток, а по ньому чи не щодня показували розслідування про комуністів. А комуністами вважали всіх, хто приїхав до США із Росії і розмовляв російською. Через кириличну абетку українців не відокремлювали від росіян, тому теж автоматично вважали комуністами. Через це мене могли вигнати зі школи, а батька – з роботи. Тож він сказав мені, щоб я нікому не розповідав про українське походження, а називався поляком. До них не було жодних претензій. Тож ми переставали бути українцями, як тільки переступали поріг дому. Єдине, що підтверджувало нашу ідентичність, – це відвідини української греко-католицької церкви.

Щоправда, не всі мої родичі продовжують відчувати себе українцями навіть у власних домівках. Сім’я моєї матері дотепер живе у Пенсильванії, і хоча спочатку вони вважали себе українцями і греко-католиками, натомість зараз вони кажуть, що є росіянами.

Історія українських греко-католиків у США – це взагалі, мабуть, одна із найсумніших розділів в історії американської Католицької церкви.

Коли один із перших українських греко-католицьких священиків Олексій Товтприїхав до США, то сформував українську церковну громаду. Він пішов на аудієнцію до католицького єпископа із Ірландії, щоб той прийняв цю громаду, але єпископ буквально спустив отця зі сходів. Єпископ ніколи не чув, що є така Церква, не бачив греко-католицьких священиків і не міг собі уявити, що священики можуть бути одружені.

Позаяк українського єпископа у США тоді просто не було, отець Товт став шукати єпархію, до якої він зміг би долучитися. Через деякий час їх прийняла Російська православна церква, і я вважаю, що це стало найбільшою поразкою Католицької церкви в США.

Однак проблема навіть не в тому, що низка католиків східного обряду стали православними, а в тому, що вони зараз називають себе росіянами, бо ходять до російської церкви. Отець Товт, який намагався просто легітимізувати Українську церкву, зараз є святим у Російській православній церкві через те, що привів греко-католиків на буцімто істинний шлях. Так мені відповідали мої родичі, які зараз живуть у Пенсильванії. Боротьба ідентичності триває і зараз просто серед моєї сім’ї.

Про американську мрію

Моя бабуся була із цілковито бідної сім’ї – в їхньому селі не було жодного повноцінного будинку. Це були просто дірки в землі обкладені деревами. Я б ніколи не повірив, що там можна жити, якби мій брат не побачив цю землянку на власні очі. Тож коли люди лишали Україну, їхні мрії про Америку були дуже нереальними. Моя бабуся ніколи не хотіла, щоб її донька коли-небудь прала речі, і мріяла про те, щоб у мами була прислуга.

Проте ці мрії дуже швидко танули, коли у тебе дев’ятеро дітей і твій чоловік працює у шахті. Однак всі вони вижили. Сусідка моєї бабусі була італійкою і мала 13 дітей. Їхні чоловіки разом працювали на шахті і жінки допомагали одна одній вижити – попри те, що цілковито не розуміли одна одної. Це не завадило їм стати найкращими подругами: моя бабуся готувала найсмачніше спагеті, а італійка – найкращий борщ. У Пенсильванії вони мали будинок і сад, і ми відвідували їх влітку, коли у Нью-Йорку ставало нестерпно спекотно. Я до деталей запам’ятав, як все було влаштовано у тому саду, в тіні якого ми проводили час.

Перший раз я відвідав Україну ще у 1990-х роках. Тоді я просто гуляв Києвом і біля Києво-Печерської лаври побачив літню жінку, яка жебракувала. У неї був такий же одяг, що я бачив у своєї бабусі у Пенсильванії, і це мене дуже вразило – вона була дуже схожою на неї.

Згодом мене запросив один знайомий священик до себе в село на гостини. Коли вечоріло, то він покликав мене вийти з ним в сад. Я просто отетерів на місці. Я геть-чисто опинився у бабусиному саду у Пенсильванії. Сад священика в Україні був однаковісінький із бабусиним, де я провів своє дитинство. Коли вона емігрувала до США, то привезла разом із собою Україну. Кури, вишні, лавки, навіть туалет у кінці саду – все це були дуже важливі атрибутами для мене. Я сказав, що я вдома. Коли я знову зайшов в хату, то відчув запах бабусиного дому, я поглянув довкола себе – на стіл, на ікону в кутку – і все це для мене було просто фантастично. Саме тоді я зрозумів, що ми називали себе українцями в США не просто так. Я зрозумів, що таке бути українцем, а з часом я взагалі дізнався, що моє українське прізвище – Перун.

І зараз мені дуже подобаються українські етнографічні музеї, бо саме у них можна побачити власне українську традицію та ідентичність на власні очі, ще до індустріалізації.

На цю тему: Вырванные с корнем. Как нас «добровольно» выселяли из Лемковщины - воспоминания

Про найголовніші цінності священика

Підсвідомо я плекав релігійність ще змалку, бо виріс у родині, яка була наповнена віруючими. У домі бабусі була ікона Ісуса, Марії, Івана Хрестителя. Також у червоному куті було фото мого дядька Джона, якого вбили на війні, – і всі вони були для мене як святими, так і членами родини.

Ходити до церкви для мене було настільки природно, як і почистити зуби зранку – це було невід’ємною частиною нашого життя. Важливими також були і християнські цінності, зокрема благодійність.

Щонеділі у нас за обіднім столом було місце для когось із незнайомців та просто для знедолених. Це міг бути алкозалежний, який міг прийти на обід п’яним, але дідусь і бабуся запрошували його до столу – він міг просто мовчки сісти разом із нами і пообідати. А коли я повертався зі школи чи університету, то часто бачив, що хтось із незнайомців спав у нас на дивані. Я виріс в культурі щедрості.

Для мене це було настільки природно, що я відчув, що хочу і надалі нести цю щедрість і стати священиком. Проте мій батько був не надто в захваті від моєї ідеї. Правду кажучи, він не розмовляв зі мною зо два роки.

Врешті-решт я просто сів і написав йому листа. У ньому я сказав, що те, що я став священиком, – це його провина, бо саме у його домі я навчився щедрості.

Щоб стати священиком, я вчився 10 років. Однак залишив семінарію, бо хотів служити Богу, а не людям. Ісус казав: «Я голодував був і ви нагодували Мене, прагнув і ви напоїли Мене, мандрівником Я був і Мене прийняли ви». У цьому вся суть. Є люди, які проводять весь день за молитвою і не мають ні часу, ні бажання дати ближньому навіть склянку води. Проте сама молитва – це не служіння Богу. Ісус ніколи не казав, що потрібно йти в церкву і молитися увесь день. Вони думають, що можуть вирішити всі проблеми виключно молитвою, проте це не так. Краще фокусуватися на своїх ближніх та допомагати їм.

Про спільні риси для всіх людей

Одного разу я був у тюрмі і розмовляв віч-на-віч із людиною, яка відбувала покарання за вбивство. Ми проводили розмову у кімнаті, де не було жодних бар’єрів. Раптом ми почули дзвін і всі двері в одну мить закрилися. Я запитав, що означає цей дзвін, і засуджений відповів, що це бунт в’язнів на третьому поверсі. Він розповів, що ми будемо сидіти там, допоки охорона не відновить порядок. Тож я запитав, а з ким я закритий у кімнаті. Тоді мій співрозмовник озирнувся і відповів, що я зараз у найбезпечнішому місці, яке тільки можна уявити, оскільки він єдиний, хто вбив лише одну людину. Так я просидів із ним зо три години, розмовляючи і жартуючи.

Люди, які сидять у тюрмах, – найбідніші на землі. У них забрали все, що у них було: права, свободу, любов близьких, особистість. Незважаючи на злочин, який вони скоїли, вони живуть у клітках та позначені номером – у них навіть немає імені!

Проте ми всі однакові. Немає значення, який у тебе колір шкіри, якої ти національності чи які у тебе погляди – всі ми з одного тіста. Це сказав мені дідусь, перед тим як я став священиком, і я вважаю, що це була найкраща порада.

На цю тему: Карпати та Закарпаття в історії України: нездоланна межа чи широка дорога?

Про відмінності сучасних священиків

Зараз священики здебільшого цураються бідних та знедолених людей, вони хочуть бути якнайдалі від людей, щоб мати змогу на них впливати. Моє покоління священиків – це покоління служителів церкви під час суспільних зрушень 1960-х років: часів хіпі, сексуальної революції, наркотиків та війни у В’єтнамі.

Ми не боялися забруднити руки та допомагали тим, хто цього потребує, і ми боролися за те, щоб мати цю можливість. Зараз таких священиків все менше. Сьогодні служителі церкви хочуть носити чисті випрасувані ряси та не виходити із храму. Це проблема поколінь, бо навіть папа Франциск I каже, що священики мають допомагати бідним людям. Однак молодь на це мало зважає і не розуміє, що святими стають саме через брудні руки.

Це загальна тенденція як для США, так і для Франції, де я служив упродовж довгого часу. Я радий, що в Україні побачив іншу динаміку. Ще 13 років тому мене запросили прочитати лекцію семінаристам Українського католицького університету.

Я приїхав для того, щоб побачити, як виглядає університет. Я побачив, що це дивовижне свідчення надії. Мене дуже радує, що в Україні існують інституції, які можуть протистояти пострадянському духу. Як на мене, УКУ ґрунтується на цінностях минулого, які виплекані в українському духові, проте скеровані на майбутнє. Це дуже важливо, бо те, що ми бачимо, впливає на те, як ми думаємо. Люди тут вірять у те, чим вони займаються, і хочуть ділитися своєю вірою.

Впродовж багатьох років я приймав у себе вдома всіх українців, яких тільки знав, зокрема і студентів УКУ. З України вони привозили ентузіазм та віру, якою ділилися із моєю парафією у Брукліні. Мої прихожани дуже щедрі, добрі та гостинні люди, однак вони ще й дуже бідні. Серед них немає жодного українця, ба навіть європейця, проте вони сповнені української щедрості, до якої я звик. Вони завжди радо приймуть і нагодують випадкового гостя. Коли рівень щедрості і гостинності поєднується – це породжує дещо сакральне, оскільки найбільшим їхнім втіленням є вівтар та Причастя.

Підготували Роман Тищенко та Віталій Дембіцький; опубліковано у виданні  Збруч


На цю тему:


Читайте «Аргумент» в Facebook и Twitter

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter.

Система Orphus

Последние новости

20:20
16 грудня в Україні утримається хмарна з проясненнями погода. на Заході сніжитиме
19:22
Мария Бутина секретно даст показания еще по одному делу. Власти США боятся за ее жизнь
19:21
Софійська площа вітає новообраного очільника Української православної церкви (відео)
18:59
Глава нової Української церкви: Ми змогли об'єднатися в єдину православну церкву
18:55
Колесников призвал съезд партии "Оппозиционный блок" сплотиться вокруг Вилкула
18:18
Новинский со своими охранниками вывез из Киева митрополита УПЦ МП Агапита, который собирался присоединиться к Объединительному собору?
17:22
Украинские церкви в Крыму и на Донбассе после получения томоса будут считаться захваченными
16:18
Украина не была и не будет канонической территорией Русской церкви, - Порошенко
15:46
На Житомирщині під час заходу на посадку розбився літак Су-27, пілот загинув
14:12
Хроніка ООС на 15 вересня: втрат серед військових Об’єднаних сил не допущено

Важно

Как эффективно контролировать местную власть

Алгоритм из 6 шагов поможет каждому контролировать любых чиновников.

Как эффективно контролировать местную власть

© 2011 «АРГУМЕНТ»
Републикация материалов: для интернет-изданий обязательной является прямая гиперссылка, для печатных изданий - по запросу через электронную почту. Ссылки или гиперссылки, должны быть расположены при использовании текста - в начале используемой информации, при использовании графической информации - непосредственно под объектом заимствования. При републикации в электронных изданиях в каждом случае использования вставлять гиперссылку на главную страницу сайта www.argumentua.com и на страницу размещения соответствующего материала. При любом использовании материалов не допускается изменение оригинального текста. Сокращение или перекомпоновка частей материала допускается, но только в той мере, в какой это не приводит к искажению его смысла.
Редакция не несет ответственности за достоверность рекламных объявлений, размещенных на сайте а также за содержание веб-сайтов, на которые даны гиперссылки. 
Контакт:  uargumentum@gmail.com